Розділ 22

ЛЕНЗ

Місто Гарвіс. Пристань «Рейсонпуль.»

Сонце вже сіло, і лише ліхтарі освітлювали нам шлях. Ми пройшли повз пристань. Дошки скрипіли від легкого пориву вітру. Довкола була тиша, і це викликало моторошні відчуття.

Я трохи міцніше стиснула руку Леві, коли ми спустилися до берега. Звуки хвиль заспокоювали, але тривога все ще нагадувала про себе у грудях.

Ми йшли до місця зустрічі в тиші. Попереду виднілося світло – це був вогонь. Придивившись, я побачила невелику групу людей, яка оточила довгу залізну бочку. Саме в ній було розпалене вогнище.

Боже, ми добровільно прийшли на зустріч диваків-незнайомців. Якби не Леві, я, мабуть, давно б дала драла.

Ми тихо підійшли до групи. У центрі біля бочки стояв хлопець. У нього було довге кучеряве волосся, яке стирчало в різні боки. Здається, їхні збори були в розпалі. Нам потрібно було дочекатися, коли більшість розійдеться, тож залишалося лише мовчки слухати.

Сьогодні вони обговорювали демонів долі та часу. Мені захотілося закотити очі. І ці люди серйозно в це вірять?

Леві кивнув у бік довговолосого хлопця. Саме він нам і був потрібен. У руках у нього була стара червона книжка. Чи це те, що нам потрібно? Підписів я розгледіти не змогла. Я затихла, коли хлопець знову заговорив.

— Сьогодні ми поговоримо про Себаїла – демона долі і часу. Найнебезпечнішого демона, якого ви можете зустріти у своєму житті. Кажуть, що з ним можна укласти угоду лише раз. Попросити можна що завгодно, але ціна буде відповідна. Цікаво, що ви віддаєте натомість?

Я закотила очі. Всі мовчки його слухали. Погляди інших були сповнені уваги та захвату.

Хлопець продовжив, не дочекавшись відповіді:

— Він попросить у вас найцінніше, що маєте і якщо ви зараз подумки перебираєте, що це може бути – не варто. Найцінніша річ – яку ви не усвідомлюєте. І найголовніше: він ніколи не бере предмети. Себаїл забирає лише душі. Він поглинає їх, як бананові кекси на сніданок. Це те, що його живить.

— То він вбиває людей? – спитав хтось із натовпу.

— Охох, чуваче. Ні! Він змінює людську долю і вириває обрану душу з часового циклу. Уявіть: ви хочете стати мільйонером, а натомість демон забере, наприклад, вашого найкращого друга. Це не буде так, що ваш друг просто зникне. НІ! Ви потрапите в новий часовий цикл, де його ніколи не існувало. В той час, як обрана душа стає ефемерною поза часом. Ваш друг потрапляє до демонічного світу. І там… АМ – і все.

Хлопець дико посміхнувся.

— То він просто укладає угоди і хаває? – спитала якась дівчина.

— Яка ж ти наївна, Стейсі, – пирхнув довговолосий хлопець. — Він же демон ДОЛІ! Він грається з душами як забажає. Когось може просто поглинути. А когось… виставити на свою шахівницю.

— Шахівницю? – не втрималася я, і Леві одразу смикнув мене.

— Так! Шахівницю! Уявіть вашого друга, душу якого забрали, але не з’їли, він буде у демонічному просторі вічність. І якщо його не поглинуть, демон може через сотню років повернути душу в наш світ. Без спогадів, без розуміння, ким він був.

— То він воскресить мого друга через сто років? – спитав хтось.

— Ні, ідіоте! Це ж душа! У неї немає тіла. Це як просунута форма привида. Уявіть тортури: ви існуєте як щось ефемерне, відчуваєте, що належите до іншого життя, але не можете цього усвідомити. Ви – пішак на шахівниці!

— Але навіщо це робити? – вирвалось у мене.

— Для демонічних ігор, звісно. Ніхто не знає, що це таке. Можливо, існування загубленої душі у нашому світі допомагає йому отримувати нових жертв.

На мить його історія мене зачепила. Вона все ще звучала як повний абсурд, але щось почало мене турбувати. Шестерні крутилися в голові.

Чисто гіпотетично… якби це було правдою, чи міг Леві бути такою душею?

Я поглянула на нього. Наші погляди перетнулися. Щелепа хлопця була напружена. Можливо, він зрозумів більше, ніж я.

Поступово люди почали розходитись. Доповідач залишився біля вогню і порпався в бочці.

Не відпускаючи руку Леві, я підійшла до нього. Він поглянув на мене.

— А, допитлива новенька. Чого тобі?

— Як тебе звати?

— Чед. А що?

— Я – Ленз. А це – Леві. Ми прийшли за книжкою.

Він довго мене розглядав.

— Я думав, Левіафан – хлопець.

— Я – Левіафан, – голос Леві став грубішим звичайного. — Що з книгою?

— Що з доказами? Чи ти думав, що я наївний фрік?

Леві зітхнув і відпустив мою руку. Я глянула на Чеда. Його очі розширилися. Голова крутилася з боку в бік, а потім він голосно крикнув:

— Мати Василева!

Одним рухом Леві притягнув мене за талію ближче до себе. Його погляд не відривався від Чеда.