Розділ 20

ЛЕНЗ

Місто Гарвіс. Будинок Майерсів.

Я стояла біля дверей своєї кімнати. Моє повернення могло бути в рази кращим, якби батьки залишилися на роботі. Цей Ділдон все ж таки поскаржився на нас, тож замість привітання і питань про те, як пройшла поїздка чи було мені весело (наче це цікаво моїм батькам), вони висловили всю свою стурбованість моєю поведінкою.

Звісно, весь час я була тихою та безпроблемною дитиною. Це чудово дозволяло їм ігнорувати моє існування, а тепер – один дзвінок від чоловіка, якого вони навіть не знали, і я під потенційною загрозою. І так, це все подавалося під маскою турботи, бо вони ж бажають мені лише кращого і останнє, чого мої батьки хочуть, – це щоб я зв’язалася з поганою компанією.

Вони серйозно? Погана компанія? Тобто друзі, яких я не мала більшу частину свого життя. Це так мене розлютило, що я гаркнула на батька і матір. Якщо вони вирішили пограти у батьків, то погані новини – запізно. Спізнилися років так на шістнадцять. Тож тепер я намагалася охолонути після перепалки.

Мені потрібно було набратися сміливості, щоб зайти всередину і зустріти Леві. На мить страх, що його там не буде, охопив мене. Ні. Тільки не це. Я потягнулася до ручки і відчинила двері.

Наші погляди перетнулися. Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного. Як же я скучила! Його блакитні очі дивилися на мене. Стільки емоцій та слів вирувало всередині. Швидко долаючи відстань, я кинулася йому в обійми. Мої руки стискали тканину його куртки на спині. Я вдихнула його знайомий запах. Леві пах свіжістю сандала, ніби ранковий ліс після зливи. Свіжі п’янкі нотки огортали моє тіло.

Здавалося, кисень наповнював мої легені вдесятеро сильніше просто через його присутність. Я відчула тиск в очах. Хотілося плакати. Навіть не розумію, від чого саме. Щастя? Сум від того, як мені його не вистачало? Чи жаль через нашу сварку?

— Ленз, – прошепотів Леві, — я…

 — Мені шкода, – перебила я його. — Пробач, – так само шепотіла у відповідь.

Я не хотіла його відпускати. Ми стояли так посеред кімнати, поки Леві не підняв мене на руки. Він сів на край ліжка, вмостивши мене на своїх колінах. Я перекинула стегно через нього і міцніше притиснулася. Мій ніс припав до його шиї.

— Якби ти зник, я б не змогла собі пробачити.

 — Я тут, – він пригорнув мене міцніше. — Я нікуди не зникну, Ленз. У цьому світі я існую лише заради тебе.

— Я така егоїстка. Пробач, – провина все ще пожирала мене зсередини. — Я так розізлилася і тільки потім усвідомила можливі наслідки.

— Все добре, коханнячко, – його рука ніжно перебирала моє волосся.

— Як сильно на тебе вплинула відстань?

— Здається, не настільки погано, як ми могли б подумати. Насправді, все навпаки. Щось сталося і… мабуть, я став трохи сильнішим.

— Що ти маєш на увазі?

 — Я чув тебе.

Я розгублено кліпнула. Про що він взагалі? Я трохи відсторонилася, щоб поглянути на нього. Його очі дивилися на мене у відповідь. Руки перейшли зі спини на талію, проводячи по ній великими пальцями, він сказав:

— Твій голос лунав у моїй голові, наче ти прокралася в мої думки. В першу ніч без тебе… мені було зле, а потім сталося щось дивне. Стеля в кімнаті перетворилася на зіркове небо.

 — Як таке можливо? Тобто… я не про перетворення стелі. Хоча це теж звучить божевільно.

— Все наше життя – суцільне божевілля, – він усміхнувся.

Та я не усміхнулася у відповідь. В моїй голові прокручувалися тисячі думок. Я стиснула його передпліччя.

— Ти не розумієш. Я… в перший день у таборі я думала про це.

— Думала про що, коханнячко? – запитав він тихо, а моє прізвисько з його вуст змусило шкіру нагрітися.

Та я відкинула непотрібні реакції –  зараз важливо не це.

 — Я дивилася на небо і думала про те, що хочу, щоб ти теж побачив зірки. І на секунду здалося, що я почула твій голос. Ти казав…

— Я бачу, – завершив він за мене.

— Думаєш, це сила бажання розвинулася?

Леві відвів погляд і задумався. Не дивлячись на мене, промовив:

— Не схоже. Це… не єдиний випадок. Я чув твої думки кілька разів. Якщо поява зірок і могла бути бажанням, то все інше – навряд чи.

— Тобто в нас сформувався ментальний зв’язок?

 — Щось на кшталт того. Чи ти робила щось, що могло вплинути на нас?

Я на секунду завмерла. Леві точно не зрадіє, що я почала шукати відповіді. Мені не хотілося псувати момент. Не люблю йому брехати. Я просто скажу йому в більш підходящий момент, бо зараз тема «Леві-людина» точно порушить цю спокійну атмосферу, тож я заперечливо похитала головою.

— Я чув сварку, – каже хлопець. — Що сталося?

— Батьки вирішили погратися у виховання, – пирхнула я. — Я з друзями прогуляла останній день, щоб піти на озеро. Нас впіймали, тож…

— Ти тонула, – це не було питанням.