Розділ 19

ЛЕВІ

Місто Гарвіс. Будинок Майерсів.

Все почалося з зірок. Мій сон перервало печіння, ніби гарячий вогонь палав всередині мене. Це не було боляче, та непереборне відчуття невідомого зародження огорнуло мене. А потім – її голос. Ленз. Моя Ленз. Теплий і такий рідний голос пролунав у голові. В грудях стиснулося. Я такий ідіот. Очі дівчини, сповнені болю, переслідували мене. Я не хотів завдати їй болю. Не хотів. Вона – все, що в мене є. Ленз єдина і завжди такою буде. Я не можу дозволити їй зайти занадто далеко. Щось насувається. Відчуття темряви, яка хоче мене проковтнути, переслідувало мене у снах. Жахіття – це все, що я бачу, коли заплющую очі. Без неї світло покинуло мене. Ніжний голос знову пролунав у голові, і я різко розплющив очі. Подих перехопило. Сіра стеля, на яку я так часто витріщався замість сну, перетворилася на зоряне небо. Я підвівся на ліжку. Що це? Як це можливо? Голос Ленз знову пролунав десь глибоко серед моїх думок.

— Я бачу, – прошепотів.

Тепло огорнуло мене. Рука потягнулася до серця. Я заплющив очі. Здавалося, ніби вона поруч, та коли розплющив очі, в кімнаті був лише я. Зірки зникли.

***

Думки про неї були моїм джерелом. Єдиним, що допомагало мені триматися. Я думав, що за цей час моє тіло ослабне, та останнім часом ефект був протилежний, наче мої здібності стали сильнішими. Я не міг зрозуміти, що саме змінилося, та точно щось було.

Батьки Ленз повернулися наступного дня після її від’їзду. Мені довелося бути обережним. Моя матеріалізація розширилася з роками. Тепер на кожен шурхіт я тримався осторонь від предметів. Пощастило, що це не поширювалося на простір. Інакше навіть стіни та підлога могли мене видати.

Одного вечора щось темне захопило мене. Страх пронизав тіло. Розум затуманився. Якась темна частина мене намагалася вирватися назовні. Вона втрутилася. Дивна думка промайнула в голові. Здолавши це відчуття, я зітхнув. Щось відбувалося. Ленз… У що, в біса, ти вплуталася?

***

Відчуття задухи підняло мене з ліжка. Легені не могли впустити кисень. Думки були суцільним хаосом. Холод пробіг по шкірі. Цей голос. Темний шепіт лунав усюди. Я спробував заплющити очі й відігнати його. Він не зникав. Я все ще не міг вдихнути. Я втрачаю її. Вона зникає. Ні! Ні-ні-ні! Борися! Не здавайся!

— Коханнячко… будь ласка, – прошепотів я.