Розділ 15

ЛЕНЗ

Наступного дня я сиділа в їдальні навчального центру. Всі друзі сиділи поруч і розмовляли, в той час як я вдивлялася у вікно. У цій будівлі всі вікна були такі величезні. Ранкове небо було ніжно-блакитного кольору, білі хмаринки повільно пливли, утворюючи різноманітні форми. Мої думки були де завгодно, але не з товаришами. Вчора сталося щось дуже дивне. Я думала про те, що сказав Кевін. Як нам вдалося з третього поверху піднятися на другий? Можливо ця будівля і має потаємні тунелі, але порушувати простір? Це ж неможливо! Мені потрібно повернутися до оранжереї та перевірити. Вчора ми були настільки перелякані тим, що нас могли впіймати, тож можливо, це була галюцинація? Ну так, звісно –  кожен другий же бачить химерні речі від стресу! Ненавиджу, коли відбувається щось, чого я не розумію! Почну з оранжереї, а там розберуся.

На додачу мені потрібно почати шукати відповіді щодо Леві і найскладніше те, що я навіть не знаю, з чого почати. Важко зітхнувши, повернулася до друзів. Я сиділа поруч з Енні та Алексом, навпроти влаштувалися Кетрін, Сем і Кевін. Дівчина сиділа між двома хлопцями. Їй настільки не вистачає уваги? Брюнетка провела рукою по плечу Кевіна. Мене не чіпляло те, як Кет липне до хлопця, а ось вираз обличчя Кевіна змусив мене скривитися. Мабуть, я перейняла його власні відчуття щодо ситуації.

— Кевіне…. – солодко протягнула вона, — не хочеш прогулятися деінде?

Тільки ідіот не почує тут натяку. Я аж сіпнулася. Звісно, мені знайоме відчуття, коли тебе переповнюють емоції. Я знаю, як це, коли всередині все кипить від кохання. Але чи було це коханням? У випадку Кет – це було нав’язливо. Всі інші в той час мовчки снідали й не звертали на неї уваги. Ми звикли до такої поведінки Кет, та зараз я ще й відчуваю потребу допомогти Кевіну – він же теж мій друг.

— Соррі, кітті, – Кевін двома пальцями стягнув її руку з себе, — та в мене практичні заняття.

Він дає прізвиська усім – добре знати. Тепер я точно можу сприймати це, як його базове налаштування в дружбі.

— О, тоді… Ми можемо разом піти на лекцію. Я теж записалася на бізнес-направлення, – не вгамовувалася дівчина.

Я закотила очі. Мене зараз знудить. Я серйозно. Рука Сема огорнула талію Кетрін і різко смикнула дівчину до себе.

— Ти не чула, солоденька? – хлопець смачно їв яблуко, чавкаючи, — Кев практикується в бібліотеці з Ленз. – Сем дивно поглянув на мене. — А всім відомо, що це найкраще місце для…

Кевін вліпив йому запотиличника.

— Закрийся, придурку! – гаркнув Кев.

Вперше бачу його настільки розлюченим. Це дивно, бо зазвичай він поводиться стримано. Завжди веселий та запальний Кевін. Золотий хлопчик і все таке. Приємно знати, що з друзями він може бути собою.

— Тоді я теж запишуся в бібліотеку, – обурилася Кетрін.

— Не вийде, – тихо сказала Енні, — записатися можна було тільки вчора, а ще на практику в бібліотеці була обмежена кількість місць. Точніше, лише одне.

— Ти впевнена? – запитала я. — Бо і я, і Кевін обидва відмітилися на цю практику.

— Впевнена, – відповіла подруга.

— Мабуть, якийсь збій у базі, – дивно посміхнувся Алекс, кидаючи погляд на Енн.

Вона штовхнула його ліктем і посміхнулася. Вони поводяться дивніше, ніж зазвичай. Алекс відвів свої блакитно-сірі очі від Енні і поправив свої світлі кучері. Тут точно відбувається щось цікаве. Але ж як дивно – лише одне місце? А на моєму бланку вже стояла відмітка. Чи це збіг обставин? Можливо, містер Кроуфорд мав змогу обрати серед студентів? Ну, цьому точно має бути логічне пояснення.

Кетрін намагалася вирватися з міцної хватки Сема, але той не відпускав. Від їхніх дурощів у мене заболіла голова. Я мовчки відсунула тарілку і встала. Прощання я скоріше пробурчала. Мабуть, тільки Енні його почула.

Я йшла коридором до сходів, з кожним кроком прискорюючись. Добігла до входу в оранжерею. Спираючись руками на коліна, намагалася віддихатися. Зайшла всередину і роззирнулася. При денному світлі тут теж неймовірно гарно, та я прийшла сюди не за цим. Повільно просуваючись між рослинами, помітила залізні інструменти. Саме їх учора зачепив Кевін. Трохи далі за деревом була комірчина. Саме там ми і ховалися. Я ще раз роззирнулася довкола. Не вистачало, щоб хтось подумав, ніби я щось винюхую. Але ж я це і роблю!

Комірчина була маленькою та запиленою. Тут і там були розкидані приладдя. А ось і він! Той бісів льох! Моя рука потягнулася до ручки і смикнула її. Я кілька разів кліпнула. Повільно відступаючи, я дивилася вниз. За цими дверима було… нічого? Нічого! Хтось замурував вхід у льох. Що? Ніхто не міг замурувати цей вхід за ніч. Повільними кроками я задкувала, поки не розвернулася і не побігла геть. Біля сходів я в когось врізалася. Розгублена не змогла втриматися на ногах. Чиясь рука підхопила мене за талію.

— Куди ти летиш, квітко?

Це був Кевін. Я все ще важко дихала, коли обережно вирівнялася і відсторонилася.

— Там…. Там… – повітря не вистачало, — в оранжереї… немає... той льох хтось замурував.

— Що? – здивовано кліпнув він. — Ти впевнена? Може це був інший льох?

— Я, бляха, впевнена!

— Воу, воу, воу! Спокійно, квітко. Дихай. Я тобі вірю.