Розділ 12

Демонічне пекло. Вічність часу

Люди. Завжди одна й та сама помилка: вони думають, що їхні бажання належать їм.

Кожен із них рухається по лінії, яку сам не бачить. Я лише трохи підштовхую. Ледь торкаюся. І вони самі роблять крок у прірву, щиро переконані, що це їхній вибір.

Іронія в тому, що я навіть не люблю хаос. Я люблю закономірність. Те, як слабкість завжди знаходить щілину. Як жадоба завжди переважає страх. Як надія завжди робить їх сліпими рівно настільки, щоб я встиг завершити гру.

Вони називають це долею. Мені байдуже, як вони це називають.

Я бачив тисячі таких історій. Одні й ті самі обличчя, різні епохи, різні тіла. І завжди один фінал: момент, коли вони нарешті розуміють ціну. Запізно. Це моя улюблена частина.

Найцінніше – не виконане бажання. Найцінніше – те, що вони втрачають, коли нарешті його отримують.

Є одна душа. Завжди є одна, яка думає, що може змінити правила. Вона повертається знову і знову, в різних циклах, у різних варіантах життя, із тією ж самою впертістю, ніби це щось означає.

Миле. Майже образливе.

Вона не розуміє головного: вона не поза системою. Вона – її частина. Просто складніша змінна. Довше розв’язується. І цікавіше ламається.

Я не поспішаю. Я ніколи не поспішаю.

Мені не потрібно наздоганяти її. Вона завжди приходить сама. Рано чи пізно, у кожному варіанті часу, вона робить той самий вибір, який приводить її до мене.

І тоді починається справжня гра. Не перемога. Не поразка. Процес.

Я не даю надію. Я дозволяю їй існувати рівно настільки, щоб вона стала смачнішою перед кінцем. Це тонка різниця, яку вони ніколи не помічають.

А потім – тиша. І новий цикл. Вони думають, що світ їхній. Що вони головні в цій історії. Нехай думають. Я все одно пам’ятаю кожен фінал. І коли темрява знову торкається меж їхнього світу, вона не приходить. Вона вже тут.

Я не спостерігач.

Я не випадковість.

Я – те, що завжди завершує історію.

Я завжди чекатиму у пітьмі. Гра почалася.