Розділ 11

ЛЕНЗ

Будильник задзвонив утретє. Я знову вимкнула його. Боже, почуваюся, наче мене переїхала вантажівка. Всю ніч снилися якісь дивні сни. Мені нечасто сняться жахіття. Мабуть, це вплив застуди. Добре, що жар спав. Залишилася невелика слабкість, та думки про образи дивних тіней, які огортали мене з усіх боків, все ще трималися в голові. Було моторошно. Ніби я застрягла в непроглядній темряві і не могла вибратися. Я шукала Леві і не могла знайти. Я зітхнула. Добре, що це лише сон. Мій погляд впав на рюкзак, в який я встигла закинути трохи необхідних речей. Ненавиджу понеділки, а тут ще і ця шкільна поїздка і я забула сказати про це Леві. Вчорашній день, як в тумані, та коли один єдиний спогад промайнув в голові, я різко підірвалася з ліжка. Я зізналася Леві в своїх почуттях! Дідько! Я затулила обличчя руками. Тільки я могла б сказати такі важливі слова під час гарячки. Гірше вже бути не може.

Я швидко переодяглася. Часу було обмаль. До відправки автобуса залишалося менше тридцяти хвилин. Закинула дорожній рюкзак на плече. Він чудово вміщав купу всього. Коли я спустилася, побачила Леві. Він як раз виставляв сніданок на стіл. Як для уявної людини він готує занадто смачно. Я сіла навпроти нього, поклавши рюкзак біля ніг. Якусь мить ми мовчки їли, та мене не полишали думки про мої вчорашні слова.

— Слухай…, – трохи невпевнено почала я. — Щодо того, що я сказала вчора.

— Не бери в голову. В тебе була жахлива гарячка. В такому стані не дивно, що ти балакала дурниці.

Я на мить завмерла. Рука повільно опустила виделку. Невже він серйозно? Він знає мене роками! Я б ніколи не казала таких речей без серйозного наміру. Холод прокрався до серця.

— Зовсім ні! – різко підвелася зі стільця. — Я не збиралася забирати сказане назад! Ти ж знаєш, що це було серйозно!

— Це безглуздо, – він навіть не дивився на мене і продовжував їсти.

Я зараз його вдарю! Він не може вчинити так зі мною.

— І чому ж це, бляха, безглуздо? – злість вирувала у мені.

— Бо ти не можеш щось до мене відчувати.

— Не смій казати за мої почуття! Я знаю, що відчуваю.

Його холодні блакитні очі пронизали мене до кісток.

— Ленз! – він підвівся і вдарив долонями по столу. — Почуй мене, будь ласка! Я не людина! У мене не можна закохуватися. Ти мене вигадала, що означає лише одне: рано чи пізно, коли настане час і ти подорослішаєш… – він стиснув руки в кулаки. — Мені доведеться зникнути. Це все не вічно, а твої страждання останнє, що мені потрібно.

— Ти не можеш знати напевно, зникнеш чи ні! – я ледве стримувала сльози.

— Просто змирися з цим, – він відвів від мене погляд.

— Дідька лисого, я змирюся!

— В тебе нема вибору! – розізлився Леві.

— Вибір є завжди, – тихо кажу я. — Але зараз я більше не бажаю з тобою розмовляти.

Як же боляче. До біса боляче. Невже він настільки в нас не вірить? Я закинула дорожній рюкзак на плече. Погляд Леві був спрямований на нього. А, точно. Він не в курсі. Що ж, тепер мене це не турбує. Та пішов він!

— Куди ти збираєшся? – питає він вже стриманіше. Він не відводив погляд з мого плеча.

— В профорієнтаційний табір. Повернуся в кінці тижня. – холодно відповіла і рушила на вихід.

— Тобто за весь цей час ти встигла розповісти мені що завгодно, але не це?!

— А тобі не начхати? – я поглянула на нього.

Його очі переповнювала злість і ще був помітний страх. Мені байдуже, – запевняла себе.

— Ми ніколи не розходилися на такий термін. А відстань? Ленз, як далеко ти будеш? Ти ж розумієш, що наслідки нам не відомі.

— Ти ж сам сказав, що не вічний.

— Ленз…, – його очі були сповнені болю.

Як і мої! Чого він очікував? Я відчула, як волога проступає на очах і відвернулася.

— Просто щезни. Бачити тебе не хочу, – сказала тихо, щоб стримати сльози.

Після цього я вибігла з будинку. Ноги несли мене з відчайдушною швидкістю. Боляче. Як же, бляха, боляче.