Розділ 10

ЛЕВІ

Я прокинувся, коли Ленз розвернулася до мене обличчям і притулилася ближче. Спогади про вчорашнє побачення промайнули в моїй голові. Найкращий день у житті. Можливо десь в іншому всесвіті існують такі ж самі версії нас двох. Тільки там я реальний. Я був би хлопцем, який по-справжньому міг турбуватися про неї, кохати та торкатися. У тому житті в нас було б майбутнє. Дідько, як же бісить. Щодня мене розриває на частини від бажання залишити її собі. Та щось всередині, щось похмуре і моторошне шепоче мені – у всього є свій кінець і наш принесе лише біль.

Ленз поруч злегка насупилася та болісно застогнала. Це відволікло мене від похмурих роздумів. Я провів по її щоці кісточками пальців. Дідько, та вона ж горить! Це все клята сукня! В біса гарна, що я ледве міг дихати, коли побачив її в ній, та тепер у неї гарячка. Я тихо підвівся з ліжка, щоб не розбудити Ленз. Будинок був повністю в нашому розпорядженні, що не могло не тішити в цій ситуації. Можна подумати, що батьки потурбувалися би про неї, якби були вдома, але за роки стало зрозуміло одне – їм глибоко начхати, і це бісило мене до нестями. Ленз заслуговує на любов та турботу. Беззаперечну!

Я почав перебирати всі полички на кухні. Десь тут повинна бути аптечка і чай. Бляха, вона могла одягнути потаскану футболку вчора і все одно була б шикарна, – все ще бурчав подумки я. Добре, треба визнати, що мені сподобалося, як вона підготувалася до побачення. Я дістав всі необхідні ліки і заварив чай.

— Леві? – почув я тихий голос позаду.

Ленз стояла у кінці сходів, загорнута в ковдру.

— Повертайся в ліжко. У тебе гарячка. Я зараз прийду.

— Зі мною все гаразд. Дрібниці.

Чому вона така вперта? Я зітхнув. Швидкими кроками підійшов до неї.

— Повертайся. В. Ліжко.

— Зі мною. Все. Добре.

Моє терпіння не було безмежним. Одним рухом обхопив її ноги і закинув собі на плече. Вчора розкішний максимум, сьогодні – базовий мінімум «мішка картоплі». А що вона очікувала? Останнє, що я можу – це ігнорувати її стан. Що б Ленз не казала, але її тіло просто жаровня. Недоречні думки проскочили в голові. Мені треба взяти себе в руки.

Повернувшись у кімнату, я обережно поклав її в ліжко, хоча хотів кинути.

— Залишайся тут, – наказав, — будь ласка, – додав більш стримано.

На щастя, Ленз послухалася. Я повернувся за кілька хвилин. Мені вдалося вгамувати своє хвилювання після того, як вона випила ліки та чай. Влаштувавшись поруч, пригорнув її ближче. Ходяча халепа. Моя ходяча халепа.

— Леві… , – сонно пробурмотіла вона.

— Що таке?

— Був би ти людиною, ми могли б кохати один одного?

Що це за питання? Тисячу відповідей виринули в голові, та я не міг сказати жодної. Їй не можна відчувати надію на щось… Будь-що немає щасливого фіналу. Не для нас. Ні. Не для мене.

— Я намагаюся не думати про неможливе, Ленз, – зітхнув. — І тобі не варто.

— А зараз… ти кохаєш мене? – її свідомість майже поринула в сон.

Я провів рукою по її волоссю, заправляючи пасмо за вухо.

— Тобі потрібно добре відпочити. Засинай.

— Я кохаю тебе, – прошепотіла вона.

Подих перехопило. Я поглянув на неї. та Ленз вже мирно спала у мене під боком. Бляха. Бляха! БЛЯХА! Ні! Ні-ні-ні. Ще раз ні! Вона не може. Нам не можна. Дідько, що ж робити? Як мені пояснити, що це згубний шлях? Що в кінці я принесу їй лише біль? Мені потрібно, щоб вона відкинула ці думки. Навіть, якщо в її очах, я стану останнім покидьком.