Розділ 9

ЛЕНЗ

Моє перше в житті побачення. Хвилювання не покидало мене з самого ранку. Мій погляд не відривався від дзеркала у ванній. Я запропонувала йому це, щоб перевірити слова Ентоні, але я не була готова, що він так легко погодиться. Бляха, що ж робити? Мені потрібно обрати одяг? Зачіску? Я ніколи не була з тих, хто довго обирає одяг. Не любила нескінченний шопінг, на який часто мене брала матір. Її спроби привити мені «відповідний смак» переслідували мене роками, та саме сьогодні мені дійсно захотілося виглядати якнайкраще. Не просто зручний та вільний одяг. Хотілося знайти щось, щоб змусити Леві втратити дар мови. Від цієї думки я посміхнулася. Боже, я в халепі. Немає сенсу заперечувати цих клятих метеликів в животі від думки про нього.

В кімнаті батьків був окремий гардероб. В глибинах цієї кімнатки лежала коробка. Колись я б назвала її «одягну лише через власний труп». Ніколи не кажи, ніколи, Ленз. Я дістала вечірню сукню та взуття. Мерехтливі блискітки вкривали всю тканину. Плаття було на тонких бретелях, з невеликим декольте та розрізом на нозі. Колір індиго плавно переходив у чорний. А раптом ми підемо кудись, де ця сукня буде виглядати безглуздо? Я відігнала ці думки. Коли мене взагалі турбувала думка інших?

Сонце було вже високо в небі, коли я вклала волосся і переодяглася. Повільними кроками (бо кляті підбори вигадали, щоб катувати людей), я спускалася вниз сходами. Леві вже чекав в холі. Який же він був гарним. Добре, він завжди гарний і я ніколи йому про це не скажу. В нього і без цього іноді буває занадто велике его. Сьогодні на ньому темні брюки та чорна сорочка. Коричнева шкірянка стабільно була частиною його гардеробу. Я підійшла до нього. Наші погляди перетнулися. Я готова була потонути в блакиті його очей, якби це означало завжди бути з ним.

— Наскільки я безглуздо виглядаю? – спитала тихо.

— Ти прекрасна, – прошепотів він.

— Справді?

— В тебе можна закохатися, – його тепла рука торкнулася моєї.

У той момент світ перестав існувати. Серце забилося, як шалене. Я затамувала подих. Мої очі не відривалися від його, поки його великий палець малював кола на тильній стороні моєї долоні.

— Тоді закохайся, – прошепотіла я у відповідь.

Щось дивне промайнуло в його погляді. Леві стиснув міцніше мою руку.

— Ходімо, – сказав він і повів мене на вихід.

Ми йшли центральними вулицями міста. Наступного разу я подумаю тричі перед тим, як взувати таке взуття. Кросівки теж чудово підійшли б під сукню (ні). Леві не відпускав мою руку. Його тепло долинало до мого серця. На мить я не думала, що він моя уява. Що було б, якби ми були простою парою підлітків? Я пам’ятала про силу щирого бажання, яка допомагала нам в багатьох побутових справах, та здається, що моїх внутрішніх сил не вистачає на щось більше. Якби ж то достатньо було б просто забажати, щоб Леві став звичайним хлопцем. Я злегка стиснула його долоню. Він завжди відчувався таким реальним. Як, незважаючи на все, це може бути лише моєю уявою? Як він може бути лише в моїй свідомості? Я спробувала відігнати похмурі думки. Це ж наше перше побачення. Ніщо не перешкодить мені насолодитися цим.

Ми підійшли до хмарочоса. Такі зазвичай здавали під офіси, та він відрізнявся від жвавих будівель довкола. Крізь великі вікна нічого не було видно. Здавалося, що приміщення повністю закинуте. Леві повів мене до входу. Що за дивне місце для побачення? Та впевнені кроки мого компаньйона вказували, що ми там де потрібно. Добре, я йому довіряю.

Хол був заставлений різними скульптурами. Єдине освітлення всередині – вікна в підлогу. Рецепція по центру виглядала так, наче нею не користувалися роками. Леві рушив до сходів. Боже, здається, тут більше двадцяти поверхів. Будьте прокляті, підбори! Зрозумівши, що ми крокуємо аж на дах, я зітхнула.

— Що таке? – поглянув на мене Леві.

— Нічого, – я не хотіла, щоб він якось прокоментував мою дурість у виборі взуття.

Леві кинув на мене запитальний погляд. Звісно, він не повірив.

— Підбори. Жахливо незручне лайно, – пробурчала я. — І перед тим, як ти…

Він відпустив мою долоню і взявся за зап’ястя. Я розгублено кліпнула очима. Леві поклав мою руку собі на плече.

— Схопися міцніше.

Що він задумав? Я стиснула його плече.

— Що ти…?

Не встигла я спитати, як інша його рука схопила мене під колінами. Одним рухом він підняв мене на руки. Я ахнула від несподіванки. Друга моя рука схопилася за його інше плече. Шкіра нагрівалася від його дотику. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

— Наступного разу – обирай комфорт. Ти і в кросівках невимовно гарна.

Я не відривала від нього погляду. Він справді назвав мене гарною? Ні, НЕВИМОВНО гарною. Скільки б я його не дражнила, як жахливого романтика, моє серце, яке ось-ось вискочить, доводило протилежне. Леві спокійно рушив далі. Попереду було ще мінімум п’ятнадцять поверхів, та не було жодного знаку на втому чи незручність. Боже, він несе мене, як наречену, – подумала я. Від цього усвідомлення відчула, як обличчя вкривається рум’янцем. Чому я завжди так реагую на нього? Інші хлопці не справляють на мене і краплі того ж враження. Тому що ти по вуха закохана в нього, – промайнуло у думках. Я в халепі.