Розділ 8

ЛЕВІ

Я міряв кроками кухню. Мої нерви катували мене з кожною новою хвилиною. Вона ніколи не затримується. Де в біса Ленз? Чи могло з нею щось статися? Ні. Я б це відчув. Наш зв’язок з роками ставав лише міцнішим. Фізичну шкоду я б відчув на собі. Бляха, навіть думка, що вона може постраждати, змушувала все перевернутися в грудях. Руки в кишенях, стиснулися в кулаки. Я міг би піти шукати її. Покинути цей будинок було ризиковано. Прив’язка до середовища Ленз впливала на мене, але я втрачу здоровий глузд, якщо зачекаю ще хоч хвилину.

Я вийшов на вулицю. Сонце вже повільно сідало за обрій. Замкнувши двері, я відчув, як по спині пройшовся холод. У Ленз повинна бути вагома причина спізнитися, бо я тут ризикую своїм існуванням! Школа Ленз була недалеко. Мені лише необхідно рухатися головною вулицею. Простіше простого, та кожен крок додавав моєму тілу ваги. Відчуття невидимого ланцюга скувало моє тіло. Всередині все похололо. Здавалося, що хтось спостерігає. Холодний вітер вдарив у потилицю. Я не хочу туди повертатися – промайнула дивна думка в голові. Що це в біса ще було? Шелест листя нагадував шепіт, який так і хотів, прокрастися в мій розум. Це просто параноя, – заспокоїв я себе.

Пройшовши достатню відстань, тягар в тілі став викликати біль. А якщо я з нею розминувся? Якщо вона повернеться додому, а мене там немає? Я повернувся у зворотному напрямку і вмить кров усередині заледеніла. Я відчував це спиною. Темрява. Світ позаду зник. Чорний дим наближався. Я зробив крок вперед, навіть не думаючи обертатися, та відчуття, що мене ось-ось наздоженуть підкрадалося, як вирок. Я не хочу повертатися, – ще раз пролунало у свідомості.

На секунду здалося, що моторошні кінцівки темряви торкнулися моїх плечей. Промінь світла блиснув попереду. Кляте дежавю. Її голос. Я почув голос Ленз. Неконтрольований потяг, змусив мене обернутися. Все довкола було таким самим, як і до того. Жодного натяку на моторошні тіні. Попереду виднілося перехрестя і я побачив її – Ленз. Мою Ленз. Полегшення пройшлося всім тілом і я нарешті зміг вдихнути. Вона в безпеці.

Та після цього приємного відчуття кров знову закипіла. Поруч з Ленз стояв той рудий покидьок. Якого біса? У цей момент усвідомлення, що я не маю змоги просто підійти і заявити свої права боляче кольнуло в серці. Ти не людина. Ти НЕ людина. У вас немає майбутнього. Стиснувши зуби, я розвернувся і пішов назад до будинку.

Я лежав на ліжку, коли двері в кімнату клацнули. Лампа на столі була єдиним джерелом світла. Не суцільна темрява (бо очевидно тепер це мій новий тригер), але атмосфера точно передавала мій похмурий настрій.

— Привіт, – тихо сказала Ленз.

— Де була? – спитав я, намагаючись приховати вир емоцій і дике бажання кричати.

— Гуляла, – відрізала вона, — з якого часу мені потрібно тобі звітувати?

О, тепер шанс стриматися був нульовим. Я підвівся і сів на край ліжка. Сперши руки на коліна, переплів пальці.

— Що ти, які звіти, – сказав я саркастично, — Мабуть, для тебе рудий придурок – найприємніша компанія.

— Ти слідкував за мною? – роздратувалася вона. — Я думала тебе підтримує звична мені… звична нам обстановка, – швидко виправилася Ленз. — Хіба ти можеш покидати цей будинок?

— А тобі б кортіло, щоб це була моя стабільна пастка?! Так ось тобі відкриття сьогоднішнього дня – окрім тебе мене може підживлювати якась непереборна емоція. Наприклад, гнів!

Я переходив межу. Це було очевидно, але емоції переповнювали мене. Здавалося, що я втратив контроль. Мені не хотілося казати їй, що мною керувало в першу чергу хвилювання, а вже потім це перетворилося на гнів. Та факт залишався фактом –  я не брехав. До мене дійшло усвідомлення, коли я повернувся до будинку. Непереборна мета чи емоція могла тимчасово мене підживлювати.

— Не кажи так, – її тихий голос сповнений болю, відволік мене від роздумів. — Я більше за всіх хочу, щоб ти був повноцінним елементом цього світу.

Я пирхнув. Моя свята наївність. Вона підживлювала себе надією. На що? Що я стану людиною? Серце стиснулося від тупого болю.

— То що там рудий покидьок? – змінив я тему розмови.

— Я нарешті вирішила з ним непорозуміння. Сказала, що в мене вже є хлопець.

Я роздратувався сам на себе за тепле почуття, яке пробіглося шкірою. Мені відомо, що окрім мене в неї немає того, кого можна б було так назвати. Думка про те, щоб бути її хлопцем така бажана і водночас абсурдна. Їй потрібний хтось справжній. Ленз заслуговує на когось кращого, – людину, та лише на мить, я дозволив собі насолодитися недосяжною мрією.

— То він нарешті відчепиться від тебе? – пробурмотів я, дивлячись куди завгодно, але не на неї.

— Ага, – сказала вона, сідаючи поруч.

Наші плечі торкнулися. Я обожнював відчуття її тепла. Життя здавалося завжди матиме сенс поруч з нею. Точніше, існування. Ленз поклала голову мені на плече. Я захотів торкнутися її волосся, ніжно провести пальцями по шоці, пригорнути та не відпускати. Бляха, я в такій халепі.

— Тобі все одно варто бути з ним обережною. У мене все ще це… погане передчуття.

Вона тихо хихикнула. Я не знаю чи існують ідеальні люди, але Ленз була для мене саме такою. І хоч я ніколи не висловлював їй цього, всередині мене завжди вирували почуття. Серце на секунду зупинилося, коли її мініатюрна та ніжна рука переплелася з моєю.