Розділ 6

ЛЕВІ

Я лежав на ліжку Ленз, ліниво переглядаючи безглуздий журнал. Будинок був тихим і порожнім. Думаю, містер і місіс Майерс будуть відсутні до самого вечора. З їхнім щільним графіком моє життя з Ленз більше нагадувало подружнє, ніж їхнє батьківське. Я швидко відкинув це безглузде порівняння.

Мої нудні будні завжди проходили в цьому будинку. Раніше я без діла вештався і займався бозна чим. Єдина втіха – це те, як з часом зростали мої здібності.

Без Ленз я навчився взаємодіяти з предметами. Я й до того так умів, але чим більша відстань між нами, тим слабшим я почувався. Зараз в мене було більше сил.

Та тривожне відчуття все одно закрадалося в свідомість. Ніби всередині щось шепотіло про обмежений час і хоч я не міг зрозуміти, що це означає, легше не ставало.

Тож поки моя дівчинка старанно вчилася в школі серед зарозумілих покидьків, я шукав в інтернеті хоч якусь лазівку або натяк. Містичні історії, статті, теорії змов – що завгодно, аби пояснити, чим я є. Певний час я і справді думав, що просто уява самотньої Ленз, але завжди було щось більше. Думка про те, щоб нарешті дійти до істини, лякала мене до біса. Відчуття було таким, ніби після відповіді все зміниться, а я, здається, не був готовий до цього.

Годинник тихо пропищав, сповіщаючи, що Ленз скоро буде вдома. Я почув, як на нижньому поверсі клацнули двері – як по графіку. Її пунктуальність іноді мене лякала.

Кинувши рюкзак у куток, Ленз мовчки підійшла до краю ліжка. Впавши на коліна, вона занурила обличчя в постіль і втомлено зітхнула.

Я злегка посміхнувся – поки на мене не впав її погляд. Ленз була до біса милою і гарною. З роками вона стала тільки кращою.

— Важкий день? – спитав я, провівши кісточками пальців по її волоссю.

Вона повернула свій погляд на мене.

— Усім кортить знати забагато того, чого я не волію розповідати. Особисте життя, наприклад. Всі ці безглузді романтичні питання. Чому всіх так цікавлять чужі стосунки?

— Ти могла б просто сказати, що в тебе хтось є, і на тому все, – мої пальці все ще ніжно перебирали її волосся.

Думка про Ленз у стосунках змушувала мою кров закипати. Я б не сказав, що вона часто проявляла до когось подібну увагу, та все ж, бажання випадково звалити на якогось придурка щось важке і раптово зникнути, як примара, не полишало мій розум. Ця дівчина – моя.

— Але чи є в мене цей «хтось»? – перервала вона мої думки.

— Ти мені скажи, – я не зміг стримати грайливої усмішки. Дражнити її та змушувати червоніти було моїм улюбленим заняттям.

— Добре, – зітхнула Ленз, — припустимо, я б сказала, що в мене є хлопець, тобто – ти, але цим усе не закінчиться. Розпочнеться допит, прохання про деталі. Опустимо той факт, що я навіть показати тебе не зможу. Думка, що мене спитають щось чого я не знаю про тебе, мені не подобається. Ненавиджу почуватися такою розгубленою

— А щоб ти хотіла знати про мене, коханнячко? – дражнився я.

Червоний колір, який проступив на її щоках, змусив мене ще більше всміхнутися. Неймовірне відчуття.

— Перестань мене дражнити, – зніяковіла Ленз.

— Невже моє коханнячко щось збентежило? – я вже не міг себе зупинити.

— Ти нестерпний, – сказала вона, схопила подушку й кинула в мене.

Це тільки посилило мої веселощі, то ж я відповів тим самим. Можливо вона і бісилася на мене, коли я її дражнив, та все ж таки це її відволікло.

***

Сонце повільно перетворювало блакить неба на яскраво бурштинові кольори. Телефон Ленз порушив тишу сповіщенням. Відклавши своє домашнє завдання, вона поглянула на екран і зітхнула.

— Батьки знову приїдуть серед ночі, – сказала Ленз. — То ж вечеря знову лише для нас. Замовимо доставку?

— Я б волів сам щось нам приготувати.

— Зовсім не схоже на тебе, – вона кинула на мене оцінюючий погляд. Явно перевіряє чи я раптом чогось не задумав.

Я зітхнув. Тягар хвилювання заповнював моє тіло. Мені не потрібно їй казати. Ненавиджу покладати на неї власні турботи, але поглянувши у її стурбований погляд, у мене не стало сил боротися.

— У мене неприємне відчуття, особливо коли ти на відстані. Ти як людина, яка мене створила, повністю підтримуєш моє існування, але перебуваючи вдома сам, мене підтримує лише місце, що безпосередньо пов’язано з тобою. Ймовірно, якби ти завела мене в невідоме мені місце і покинула, я зник би через деякий час і це мене лякає, але при певній взаємодії з речами, як ти знаєш, я стаю більш..

— Людиною, – сказала Ленз.

— Більш матеріальним, – виправив я її.

Мене дратувало, коли вона мене так називає – це ще одне нагадування про час. Те, що я не вічний, те що в майбутньому станеться щось незворотне. Мені доведеться її покинути. Я не зможу залишитися з нею. Залишити Ленз собі. Іноді мені хотілося кричати від безвиході, яку я ще і повністю не міг осягнути.

— Це схоже на зарядку телефона, чим більше послідовних дій я можу робити в твоїй присутності, тим довше вистачає цієї матеріальної сили. Зранку, коли ти покидаєш мої обійми і йдеш, я ніби на автономному живленні і страх, що це вичерпається, не покидає мене.