Розділ 4

ЛЕВІ

— Ти ж не серйозно, – сказала Ленз, вдивляючись у дитячий майданчик.

— Це найбезпечніший варіант, – беземоційно сказав я, дивлячись у тому ж напрямі.

— Скажи це, коли якась матуся прийме нас за поганців.

Я пирхнув. Мій погляд опустився на неї. Її волосся кольору шоколаду шовковими пасмами торкалося плечей. Вона і справді була, ніби троянда. Хотілося дивитися на цю красу, але варто торкнутися – вкусить. Скільки ж стін у своїй свідомості вона планувала збудувати? Від цієї думки самому стало смішно. Мій розум і сам суцільна фортеця, яку навіть не я будував.

Сонце, яке вже не гріло, падало променями на шкіру Ленз. Сьогодні вона вдягнулася по погоді, а я, мабуть, підсвідомо очікував якогось торнадо чи заметілі, бо її вигляд у моєму одязі змусив щось усередині стиснутися.

Вона примружилася від світла, все ще спостерігаючи за дітьми на майданчику. Мені так хотілося торкнутися її, навіть якщо після цього буду вкритий її шипами. Можливо, тоді вона стане менш закритою, бо всі її колючки опиняться на мені.

Господи, чоловіче, зберись.

Відчуття всередині вибухали парадоксами. Одна частина мене хотіла бути ближче, передати їй тепло і захистити від усього лайна цього світу, коли інша – болем нагадувала тримати дистанцію і я навіть не розумів чому. Спрямувавши погляд на майданчик, я сказав:

— Маленькій дитині не повірять, якщо вона скаже про щось вигадане. Мати уявних друзів – норма для такого віку, тому що б не сталося, це сприйматимуть лише забавою.

— Це що, спроба натякнути, що я інфантильна? – пробурчала Ленз. — Гаразд, ходімо. Я бачу дитину одного з наших сусідів. Вона зазвичай гуляє тут з нянькою.

Погляд Ленз перейшов на дорослих. Молода жінка з яскравим макіяжем і короткою спідницею, гучно балакала по телефону. І це няня? Ленз не чекаючи на мене, вже крокувала попереду до маленької дівчинки. Нахилившись біля пісочниці, вона сказала з посмішкою, яку тільки дитина не розпізнає, як фальшиву:

— Привіт, Софі. Знову сама?

— Так, – сумно поглянула дитина. — Всі мої подружки зараз у таборах, а хлопці тільки вміють дражнитися та ображати.

— О так, хлопці – така гидота, – на цей раз її усмішка здавалася щирою. Серйозно, Ленз?

— Ти пограєшся зі мною? Міс Ненсі знову зайнята.

Мій погляд повернувся до няні, яка гучно хихотіла, тримаючи телефон у руках.

— Я можу трохи з тобою погратися, – каже Ленз, — та чи не будеш ти проти, якщо зі мною буде мій друг?

— Звісно! А де він?

Погляд Ленз перейшов на мене. Очевидно, що мене не бачили. Я присів поруч. Тепло її руки торкнулося моєї долоні. Серце на мить зупинилося. Яке ж це приємне відчуття. Я стиснув її руку у відповідь.

— Ось мій друг, – каже Ленз. — Ти його бачиш?

— О, так, бачу, – дитячий захват переповняв її. — Як ти це зробила?

На мить вона відпустила мою руку. У той момент холодне повітря стало ще більш дратуючим, але за секунду Ленз знову взяла мене за руку. Чому це схоже на залежність?

— Ось так, – вона посміхнулася. — Він у мене трохи чарівник, але настільки дурник, що сам не розуміє, що вміє, а що ні.

Я кинув на неї погляд і стиснув руку сильніше. Я дурник? Забудьте, тепер бажання просто вирвати її шипи наповнило мій розум. Те, що я не людина, не означає, що їй це не відгукнеться.

— То допоможеш нам зрозуміти його здібності?

Дитина кілька разів кивнула, повністю забувши про всі іграшки в піску. Тепер Ленз почала свої експерименти. Чудово, я і ця малеча – піддослідні кролики. Опустимо той факт, що це була моя ідея, але той блиск в очах Ленз, коли вона намагається дістатися до істини, запалював у мені таке ж бажання.

У результаті стало відомо кілька цікавих моментів: мене видно і чутно лише тоді, коли я торкаюся Ленз або взаємодію з предметами, як тільки контакт припиняється, зв’язок зі мною залишається тільки в неї, тому, щоб це не виглядало як божевільна розмова із самим собою, було вирішено, що в компанії інших людей доведеться використовувати записки. І все ж усвідомлення того, що ми починаємо розуміти, як це контролювати, принесло Ленз полегшення, а значить – і мені.

Повертаючись додому, я відчув у її погляді тягар і тихий смуток, поки вона роздивлялася кожну деталь цього маленького містечка. Я не міг повністю зрозуміти її почуттів – я ніколи не прив’язувався до чогось подібного, але відчувати її біль, як свій теж було неприємно.

Моя рука потягнулася до неї. Я стиснув її м’яку долоню й глянув у її чудові бурштинові очі. Вона відповіла поглядом вдячності.

Завтрашній переїзд усе ще тиснув на неї, але я знав, що вона впорається.

***

Мій ранок почався зі звуків метушні довкола. Гучні удари й рух на подвір’ї означали, що вантажівка для габаритних речей уже на місці. Ленз метушилася по кімнаті, перевіряючи всі речі. Ця дівчина ставиться до планування надто серйозно.

Я ліниво повернувся до неї спиною, та не встиг знову поринути в сон, як подушка вдарила мене по голові. Серйозно? Знову?