Розділ 3

ЛЕНЗ

Сонячні промені вдарили мені в очі, змусивши ще більше примружитися. Ранок – нагадування про те, що знову доведеться мати справу з труднощами життя. Від цієї думки захотілося огорнутися ковдрою і ніколи не виходити з ліжка.

Я повільно розплющила очі, поглянувши у вікно. Скільки я спала? Сонце вже було високо в небі. Невже вже обід?

Щось поворухнулося позаду мене і стиснуло талію. На секунду паніка застрягла в горлі – захотілося кричати. Потім я згадала вчорашній день. А саме – Леві. Хоча це цілком міг бути найдивніший сон у моєму житті.

Я повільно повернула до нього погляд, і він ще раз стиснув мене.

— Шшш… не рухайся.

Мені захотілося запротестувати. Якого біса він так близько? Уява чи ні, я насамперед бачу хлопця. Відчуття, як обличчя почало нагріватися, ще більше мене збентежило. Я проігнорувала його «прохання» і спробувала відсторонитися, але важка рука знову притягнула мене за талію.

— Я ж сказав. Не. Рухайся.

Повітря ніби повністю покинуло легені. Що взагалі роблять у таких ситуаціях? О, звісно. Напевно, кожен другий спить у ліжку з хлопцем, якого не бачить ніхто, окрім нього самого. Чудово.

Я тихо зітхнула. Леві продовжував спати, випромінюючи холодний спокій. Чому у чоловіків завжди такі довгі вії? Мій погляд мимоволі ковзав по його рисах. Одне пасмо волосся впало йому на око. Я встигла зупинити себе, перш ніж рука потягнулася його прибрати. Яка ж божевільна ситуація.

Ніколи не любила того, чого не розумію, тож потрібен був план. Цей біль у дупі на ім’я Леві, бачила лише я – перевірено. Від думки, якби його побачила матір, я сіпнулася.

Що ще відомо? Він точно старший за мене. Можливо, на кілька років. Він адаптується до побутових речей – як-от зміна одягу. І його стан частково віддзеркалює мій, отже сон йому теж потрібен. А їжа? Як уявна істота може їсти?

Я насупилася. Ні, слово «істота» звучить занадто жорстоко, але й людиною назвати його… дивно?

Чи могла матір не побачити його лише тому, що я цього не хочу? Леві згадував щось про силу бажань. Від цього хотілося кричати – думки не вкладалися в жодну систему. Ще трохи, і я почну медитувати, уявляючи свою голову бібліотекою, де все розкладено по полицях. Хоча скоріше я просто зламаюся раніше.

— Ти витріщаєшся, – пробурмотів Леві.

Я різко відвела погляд, зрозумівши, що зависла у власних думках.

— Тобі здається.

Він лише пирхнув. Його підборіддя лежало на моїй маківці. Це вже діагноз, якщо мені це… не зовсім неприємно?

Я завжди не любила людей. Вони або надто нав’язливі, або нагадують моїх батьків – самовпевнених, які вважають, що їм усе дозволено. З Леві все інакше. Він не справжній, нагадала я собі.

Я повільно відсторонилася. Він відпустив, хоча вигляд у нього був явно не надто задоволений. Висновок: він точно «сова».

Сіла на край ліжка й зітхнула. Треба вирішувати проблеми поступово. Спочатку – зібрати речі. Чортів переїзд.

Злість знову піднялася всередині. Чим швидше я зберу хоча б частину, тим більше часу залишиться на проблему номер два – моє божевілля, тобто Леві.

Поки ця сонна дупа продовжувала ніжитися в моєму ліжку, я почала збирати першу валізу. Найбільше місця займуть мої речі для малювання. Я не дозволю, щоб щось із цього продали. Мистецтво – єдине, що нагадує мені, що я не мої батьки.

Закривши валізу, глянула на Леві. Як він може одночасно викликати бажання і вдарити його, і… просто дивитися далі?

Ознаки божевілля, – подумала я.

Я взяла подушку і вдарила його по голові.

— Прокидайся. У нас ще купа справ.

— І що ж це за справи? – пробурмотів він, ховаючи обличчя в подушку.

— Розібратися, що ти таке, очевидно ж!

— Я твоя уява. Наступне питання.

Тисячі лайливих слів промайнули в голові. Я зробила глибокий вдих.

— Піду приведу себе до ладу. Будь готовий, коли повернуся. Жодних заперечень. Якщо ти моя уява – я тут головна.

Леві важко зітхнув у подушку, але я вже зачинила двері.

Він поводиться так, ніби це я з’явилася з нізвідки.

Вода у ванній трохи охолодила думки. Джинси, футболка, швидкий погляд у дзеркало – волосся після сну здалося безнадійним, тож я зібрала його в гульку й повернулася до кімнати.

На щастя, Леві вже сидів на ліжку, вбраний у звичний одяг і куртку. Проігнорувавши незастелене ліжко (матір би точно зітхнула з роздратуванням), я жестом покликала його за собою.

Ми вийшли на заднє подвір’я й сіли на газон. Попри яскраве сонце, повітря вже натякало на осінь. Я глянула на Леві, який підняв погляд до неба.

— Давай почнемо спочатку, – сказала я. — Що ти пам’ятаєш?

Леві трохи нахмурився, наче спроба все зібрати докупи викликала в нього неприємні відчуття.

— Я пам’ятаю темряву. Відчуття, коли тебе проковтують кудись, де виходу вже не буде, але потім було світло і мене пронизало дике відчуття поклику. Потім просто опинився тут – на березі біля тебе. До того я, навіть, не відчував власного існування. Наче все довкола скупчення диму і чогось темного. Покинувши те місце, я вже знав, що маю форму, і це пов’язано з тобою. Що все завжди пов’язане з тобою. Але якась мета чи кінцева точка? Все просто суцільний хаос. І навіть при спробі щось згадати чи зрозуміти, відчуваю лише головний біль. Тому зосередився на єдиному зрозумілому – тобі і на факті того, що моє існування залежить від тебе. Я відчуваю безперервний зв’язок з тобою і всіма твоїми емоціями. Це все.