Розділ 2

ЛЕНЗ

Містечко Грейсон 2012 рік.

Мій кросівок час від часу врізався в невеликі скупчення трави, що виросли занадто високими і почали плутатися під ногами. Мене переповнювали емоції. В першу чергу – обурення та злість, а за ними підтягувалися біль і образа. Як вони можуть? – думала я.

На вулиці стояла спека, що тільки додавала мук. Я відкинула назад темне, густе волосся, що спадало на плечі важкими пасмами. Ненавиджу спеку. Коли сонце палило під сорок градусів, мама завжди намагалася змусити мене вдягати щось «більш жіночне». Я незадоволено пирхнула, згадуючи це. Футболка оверсайз та зручні джинси все, що мені було потрібно.

Напевно, хтось у цьому світі мріяв би про таких батьків, як мої. Завжди зайняті, тому їм байдуже, де їхня дитина і чим вона займається. Звісно, якщо це не впливає на репутацію родини і не порушує закон. Кишенькові гроші давали регулярно, і їхній розмір завжди був прямо пропорційним бажанню батьків, щоб їх залишили в спокої. Або, як каже батько: «Ми важко працюємо заради добробуту майбутнього нашої родини». Я знову пирхнула, прокручуючи ці слова в голові. Можливо, комусь це здається ідеальним, особливо якщо ти підліток, але мене це лише дратувало.

У дитинстві це було відчуттям нерозуміння і покинутості. З часом, усвідомивши цінності та справжню сутність батьків, мій внутрішній бунтівник дав про себе знати. Ось тільки нюанс – я ще й боягузка. Може, всередині в мене й кипить буря емоцій, але в реальності я найчастіше міцно стискаю зуби і ковтаю образи. Жа-лю-гід-на.

І цього разу було так само. Мій погляд ковзнув до мерехтливої річки, біля якої ми жили. Моя тиха гавань у світі складних речей і похмурих дорослих. Я обожнювала наше містечко. Воно було невелике, і хоч тут у мене не було друзів (та їх не було б і будь-де), я любила те, що могла обійти кожен його куточок. Я знала всі потаємні місця, і тут не було багато людей. Чим менше людей – тим краще.

За кілька років я мала закінчити середню школу і морально готуватися до старших класів. Хоча, враховуючи, що я була відлюдькуватою і, мабуть, дивним тишком в очах однолітків, готуватися було ні до чого. Та я не полишала думки якнайшвидше закінчити це неповнолітнє життя і звалити від батьків нахрін. Хоча розсудлива частина мене розуміла – вони мене так просто не відпустять, поки я не виправдаю їхніх надій.

Чи питали мене хоч раз про мої власні надії? Звісно, ні. Чи можуть у мене взагалі бути якісь мрії та плани? Так – якщо це щось, що, на думку батьків, приносить користь. А користь для них – це гроші.

Я важко зітхнула, сідаючи на м’яку траву. Річка мерехтіла під променями сонця. Досі не можу повірити, що вони прийняли рішення про переїзд, навіть не спитавши мене. Хоча на що я сподівалася? Навіть якби я була душею компанії з купою друзів, їм було б начхати. І ось я тут – сиджу, ображена на життя. Це було моє тринадцяте літо, і гірше вже не могло бути.

Я дістала альбом для малювання. Треба хоча б закарбувати все це на папері. Олівець повільно ковзав аркушем, змальовуючи деталі, що завжди западали мені в душу. Час пролітав непомітно. Або, як каже мій батько: «тимчасове захоплення, яке не принесе користі». Я міцніше стиснула олівець – ще трохи, і він трісне. Ненавиджу це життя. І ні, я не думаю, що драматизую. Бо як інакше сприймати буденність, у якій тебе або ігнорують, або згадують лише для того, щоб забрати останнє?

Небо поступово забарвлювалося в яскраво-помаранчевий. Сонце опускалося за обрій. А бажання повертатися так і не з’явилося. Особливо з думкою, що я знову проковтну все, що накопичилося всередині, і мовчки зроблю те, що скажуть. Я швидко витерла очі, на яких збиралася волога. Ще чого – плакати через таке.

Позаду почулися кроки. Я знала, що це точно не батьки. Вони ніколи мене не шукали – бо знали, що я все одно повернуся. Відклавши малюнок, я обернулася.

Переді мною стояв хлопець.

На секунду здалося, що в його погляді було здивування… і дивний захват. І в ту ж мить це зникло. Його обличчя стало нечитабельним, наче всі емоції сховалися за товстою стіною.

Я окинула його поглядом з голови до ніг. Хто він, в біса, такий і що тут робить? У це місце ніхто не приходить.

У нього було чорне, як смола, волосся, акуратно розділене навпіл, пасма спадали на лоб. Він був високим, але не худорлявим. Коричнева шкіряна куртка робила його плечі ще ширшими.

За мить я усвідомила, що витріщаюся, і відвернулася до річки. До біса. Просто ігноруй його. Це завжди спрацьовувало. Ніхто не хоче спілкуватися з тими, хто принципово не йде на контакт.

— Ти виглядаєш так, наче життя ось-ось закінчиться, – сказав спокійно він.

Я відчувала його погляд. Ігноруй. Просто ігноруй, і він піде.

— Невже настільки все погано? – наполягав він.

Я різко розвернулася до нього.

— Можеш просто відвалити?

— Ауч, жорстоко, – сказав він без жодної краплі болю чи образи.

— Це моя схованка, іншим сюди не можна.

Ігноруючи мої слова, він сів поруч. Зігнувши одне коліно, сперся на нього рукою. Я хотіла обуритися і знову наговорити дурниць, але поглянувши йому у вічі, які не відривалися від мене, не змогла. Зазвичай така поведінка в людях мене до біса дратує, але блакить його очей змусила щось всередині мене скрутитися. Образи більше не хотіли вириватися в його сторону. Лише на секунду я подумала, що навкруги стало трохи спокійніше і комфортніше. Здається, я сходжу з розуму.