Частина перша: сонний вівторок. Буденна помилка школяра на канікулах.

«Коли нас обіймає темрява, а ніч застилає очі... Ми біжимо. Тікаємо від чогось. Тільки куди і наскільки успішною буде ця втеча ніхто не знає. Ні ти, ні я»  

*** 

Він жмуриться від неприємного світла, що проникає крізь повіки. Воно подразнює зір, це дуже дратує юного хлопця. Коли нарешті карі очі в змозі оглянути салон, то нічого чи нікого нового там не знайшлося. На щастя. А може, й на жаль. Пітер недобре зиркнув на переднє пасажирське сидіння. Блондинка сиділа на місці, що радості йому не додало. І підтвердженням цьому було незадоволене тихе зітхання. Підліток трохи пойорзав на сидінні та почав розминати шию, яка постраждала під час цієї довгої подорожі. Скорчив гримасу та зняв навушники в яких, на диво, музика грала доволі тихо. Напевно, це й врятувало йому слух.   

- Прокинувся? – лунає з водійського місця голос батька і хлопець помічає як в дзеркало заднього виду на нього поглянули такі ж карі очі. Вже сивуватий та втомлений від постійної роботи, але  виглядає як інтелігент, що набагато розумніший та досвідчений від інших.   

- Де ми? – ігноруючи запитання Томсон молодший пожимає плечима та старається не вступати в секундні переглядки завдяки дзеркалу. Поглядом обіймає простір за вікном. Хоча, окрім темряви і нічого там не бачить.   

- Скоро в’їдемо в місто. Потерпи, - озивається жінка, яка сидить поруч з батьком. Елізабет. В свої тридцять сім вона виглядає немов якийсь дивний та незаконний плагіат на ляльку Барбі.  

Шатен в свою чергу, просто кинув агресивний погляд на цю особу, проте не відповів нічого. Лише промовчав. Просто для того щоб не лаятися. А дуже б хотілося, бо до нього швидко дійшло, що ж це за світло порушило його сон. Телефон в руках цієї пані так і випромінював сяйво на весь салон, коли їй надходило нове сповіщення.   

- Я думаю, тобі тут сподобається. Це невеличке місто, але все ж таки, - додав чоловік, щоб тиша так не гнітила все навколо.   

- Місто? Яке ще місто? Це дупа всесвітня, а не місто.  

Прорвало. А хлопець і не думав, що вийде так грубо. Але ж вони самі винні, що їдуть в Мілан, а його залишають в цій дірі. На два місяці. З маминим дідом, якого він не те, що не пам’ятає, а й не знає взагалі, якщо дивитися правді в очі. Та хоч і так, єдине, чому Пітер не палає від люті, це те, що йому не випала честь провести з новою «матір’ю» два літніх місяці. Оце вже надає сил та навіть радості. А тим часом тато невдоволено проймає його поглядом через дзеркало, так щоб не дуже відволікатися від мокрої після дощу дороги.   

- Твоя покійна матір провела тут п’ятнадцять років свого життя. Май совість, - низьким голосом вимовляє кожне слово, буквально відсікаючи кожен склад, - не називай це місце так.  

І молодший затихає. Слухається, проте замість вибачень лише одягає навушники та робить музику голосніше. Карі очі продовжують оглядати види через скло, і для того, щоб побачити хоч щось хлопець підсідає ближче до вікна. 

За ним проносяться дерева та розібрати щось більше важко. На небі все ще згрупувалися грозяні темні хмари, які закривали місяць та зорі через що дорога майже не освітлювалася. Пейзаж Тосмона не задовольняв від слова зовсім. Було трохи моторошно спостерігати за темрявою між деревами. Не зрозуміло, кого вона така таємнича ховає в собі. В монстрів правда він вже давно не вірив, так само як і в привидів, проте від цього чомусь менш лячно не ставало. А коли вони виїхали на відкритий простір – галявину, що ділила навпіл густий ліс, то Пітер трохи заспокоївся. Прогалина між лісами здавалася доволі затишною і безпечною, хоч і зовсім непримітною. Вдалині спостерігалося лише одне одиноке дерево, причому міцне й гіллясте.  

Так чи інакше автомобіль далі невпинно проносився по вологій від опадів дорозі і вже за півгодини боковим зором хлопчина помітив вогні вдалечині. Ось і він. Хемлігхет. Батьківщина його матері.  

Перший із автомобіля вийшов Адам. Він поспішив дістати валізи сина й дружини з багажника й заховатися від маленького рясного дощу в будинку, де на першому поверсі горіло світло. Сутулий та худий він приклав немало зусиль щоб перетягти тяжку валізу Елізабет за поріг, бо у салатового шмату пластмаси западало колесо, а отже покотити нормально її не виходило. Але молодший спокійно сидів на своєму місці і діждав поки з салону не вийде «бракована барбі». Та ж на своїх довгих худих ногах покрокувала модельною походкою в дім. Тільки тоді підліток зазбирався. Взяв саме важливе – телефон і навушники. Коли збирався виповзти з машини, то випадково підвів очі на дзеркало. Ластовиння з роками зникає, проте його все ще помітно на зблідлому обличчі. Ненависні самому собі очі недобре оглянули два передніх місця. Йому остобридло все це. Остобридло в місті, але може хоч в цьому селі, як він сам його прозвав, буде спокійніше ніж у мегаполісі. Пляж і ліси навколо. Безкінечне море, відсутність навколо соціуму. Це дасть змогу відпочити.   

Двері автомобіля хлопнули і сутулячись хлопець пішов у будинок. Холодний дощ трохи змочив одяг та волосся перш ніж двері в коридор за ним зачинилися. Такий байдужий він покрокував на кухню звідки долинало світло. Схоже, всі зібралися там.   

- О, хто це до нас завітав? – Пітер не одразу розуміє звідки звук. Поглядом блукає по світлій кухні, але тільки через декілька секунд здогадується, що до нього звертаються не ті хто сидить за столом. Згодом, у кутку він помічає чоловіка у якого в руці тліє сигарний недопалок. Розгублено киває у відповідь та сказати йому нічого. Чесно зізнається собі, що ніяковіє та соромиться. Шатен розуміє, що не пам’ятає як звати старшого. Навіть більше, не впевнений, що правильно назве ім’я прадіда, який зацікавлено спостерігає за ним як той тільки з’явився в дверях.   

- Добрий вечір, - не знаходить нічого кращого ніж це на даний момент. І цим веселить дядька ще більше.   

- Добрий, онуку, - озивається предок за столом. Дід-тезка уважно проглядає нащадка своїми темнимо-зеленими очима й щуриться. Видно, недобачає. Зовсім старенький та сивий той має купу зморшок та маленьку борідку, що робить його ледь схожим на цапа. – Йди поближче, подивлюся хоч на тебе.