ЖИРНИЙ

Хлопчик, років десяти - дванадцяти, математичної різниці немає, ще не здогадувався, що через менше ніж п’ять років різатиме собі вени, боятиметься дзеркал та топитиметься в глузливих думках щоночі.

Може він був якимось злодієм? Неймовірно поганючою людиною? Бридким грішником? Та ні. Він був звичайним хлопчиком, добрим хлопчиком, що мав велике серце, та слабке здоров’я - ментальне.

Родився він як і всі - у лікарні одного зимового дня. Скільки саме людей народжується зимою? Багато, думаю. Раніше то точно. Батьки його мали красивий, радісний вигляд - так постановив Хлопчик, коли вперше зумів їх побачити. Вони були неперевершеними: добрі, ласкаві, завжди готові підтримати та направити в правильне русло. І їхні батьки теж були хорошими, проте старенькими вже трохи. Однак від них віяло особливим теплом, не тим, що від батьків, а іншим - приємнішим, чуйнішим, теплішим. 

Особливо Хлопчика любили “бабусі” - так називаються матері мам та тат. І ще вони любили готувати - багато готувати. Хлопчик на той час ще не знав, які часи їм довелося пережити, тому навіть не задумувався, чому до такої смачної випічки як “хліб” бабусі мали шанобливе ставлення, і чому постійно скомандували все доїдати з тарілок, або просили взяти ще щось. І Хлопчик брав. Багато брав.

Від народження, йому це постійно говорили, коли, підрісши, Хлопчик питав про свою вагу, він був худим. Та з кожним роком Хлопчик ріс, росла і його вага, проте все це відбувалось збалансовано: стільки-то сантиметрів росту, стільки-то грамів жирця. Усе було пунктуально розписано. Тіло знало, що робило, і що робилось.

Та бабуся не знала…

Одного разу мама завезла Хлопчика в село до бабусі - її матері - на якийсь час. І він їв… Скоріше за все, забагато, тому що коли мати побачила його, як біжить…

АЖ ЗЕМЛЯ ГРИМИТЬ, СМІШНО, ТАК? Смішно ж Вам?

…Хлопчик, то трохи була в шоці. З худісінького сірничечка Хлопчик перетворився на вайлуватого колобка, що… ледве не котився по землі, коли побіг у парі зі своїми братами та сестрою до своєї матері.

Бабуся… Вечеряємо вареничком, ви їй казали… Та вашої провини тут немає: ви навіть ніколи не задумувались про надлишкову вагу, бо у ваш час це не вважали чимось поганим. Та й зараз, напевне, теж так. Але дякувати цьому треба не часові, а людям, що змінили думки.

Опісля короткого дитинства почалася школа. Перший клас… Перші сльози, зневіра, думки, рухи.

Коли Хлопчик ще не пішов до школи, то весело грався десь на вулиці з іншими дітьми - до того, як став ЖИРНИМ. І, до речі, я, напевно, так до кінця цієї історії і буду його називати - ЖИРНИМ, бо… ну а хіба ж він не жирний? Ви що, ніколи не бачили його?

Так от. Грався він з усіма, і всі сміялись, всі раділи, всі з ним ділились іграшками. Та коли з Хлопчика виліз ЖИРНИЙ, розірвавши худеньке тільце…

та з’ївши його!!!...

…діти позамовкали, замість цього вони ржали, як коні, яким немов вкололи велику дозу наркоти. 

Дитячий сміх, коли він направлений на тебе, коли лише на тебе, - одне з найгірших відчуттів, що може випробувати на собі дитина. Кожна дитина не заслуговує на це.

З ним перестали гратись - ну, майже, іноді його пускали, та дозволяли лише дивитись, як грають інші, - перестали дарувати іграшки, перестали поважати як друга, спілкуватись як з другом.

І от тепер перший клас, школа… Все набагато гірше.

Тут, звичайно, не діти, а те, що виросло з них, - школярі, підлітки, чума. Хоча гаразд, не всі підлітки(школярі) бридкі та погані: є хороші, проте не кожному випадає нагода потрапити в їхнє оточення або в навчальний заклад, де їх кількість переважає над іншими - поганими, бридкими, збоченими підлітками(школярами).

Перші уроки, перша парта…

…ні, на жаль вона не тріснула…

…за те “лавка тріснула”. 

Ой-ой! Що ж це я? А, точно: перші уроки, перша парта, перший, так би мовити, співпартчик або співпартчкиня - як повезе; перша вчителька, перші уроки, перша перерва, перші домашні завдання… Чудово, усе…

Перші хихотіння, перші “тріщинки”, перші або перша кара, перший “безрезультатний титановий щит”, перші смішки, перші крики… Чудово, усе…

Так. Чудово. І так день за днем, одинадцять років підряд. Та ще тільки початок. І тут, кажу ж, як повезе, починається ситуація, як у дитинстві з дітьми. Лунає дзвінок на перерву, ЖИРНИЙ встає, а від нього всі тікають: 

Дивіться, ЖИРНИЙ іде! Тікаємо!

Тікайте - тікайте!

Та він не побіжить за нами!

Зараз вся школа розвалиться!

І так на кожній перерві, протягом кількох років. Навіть коли підрісши та закінчивши школу, ЖИРНИЙ продовжує чути ці вигуки, змішані з гомоном інших підлітків, яким не було - або й було - діла до нього. Залишитись у класі могло б бути гарною ідеєю, якби вчитель завжди перебував у ньому на перервах, та коли цього не ставалось, ті вигуки лунали тепер в класі, і втекти нікуди не можна було… хоча:

Мамінькін синочок-пирожочок тікає!

Я чую, як земля тремтить, хлопці!

Подивіться, він плаче!

Плак! Плак Плак!

Зачинившись у кабінці шкільного туалету, ЖИРНИЙ притулявся до кабінки та ридав. Сідав на коліна та ридав. Сідав на жирну сраку та ридав. 

Я жирний… Я справді жирний? Ну чому вони пристають до мене? Ну що я зробив не так? Сказав, може, щось не те? Я ж нікого з них не ображав, навпаки!

І тут дочувається розпах дверей. Смішки, вигуки.

Він десь тут! Він десь тут!

І вперше діти дізнаються…

ВІН ТУТ!

…як молитися з вірою.

Кабінку розхитують, сміються, наче під наркотою, а ЖИРНИЙ плаче, він тільки те й робить, що ридає, як корова. Та лунає ще один дзвінок, і всі вигуки та смішки вщухають. Залишається лише ЖИРНИЙ, що сидить на обісцяній кимось плитці, потоплений у власних сльозах.