Півень

Серпня 9-го то сталось.

Восьма вечора, сутеніє, і чути півневий ґвалт: кричить, бідолаха. Несуть його за ноги до пенька, на якому ми зазвичай рубаємо дрова. Його тільце - гарне, усе таке яскраве, із золото-багряни, темним пір’ям - кладуть на того пенька і вже притискають сокиру до горлянки. А я стою осторонь - споглядаю за цим, бо маю деякі ідеї та переконання щодо цього дійства - життя.

Півень затихає, і я вирішую підійти до нього. Він не ворушиться, дивиться кудись переляканим…

та що я можу знати, що він відчуває?

…поглядом, а я його починаю гладити. Гладжу і відчуваю, як всередині мене щось міниться. Щось тріскає та ніби норовить витекти з очей, та не може. Я гладжу, дивлюсь на нього - жалію його душу, бо вже за мить його не стане, - і в якийсь момент, наважившись, забираю з його загривка руку, відводжу погляд, затискаю вуха та заплющую очі.

Та попри це я почув його крики. Почув, як вони різко обірвались.

Розвертаюсь і бачу, як пір’є те ніби потьмяніло, та й саме тільце перевернули додолу - щоб кров скапувала, а в кількох сантиметрах від пенька, на брезенті, під яким припадали пилом дрова, лежала півняча голова. І він кричав… попри смерть намагався кричати, і під час цього тіло його судомилось. Звук не потрапляв у такт відкривання дзьоба - грав переривчасто, запізно. І в якийсь момент.. все вщухло. Настала тиша.

Настала. Темрява.

Навіки вічна.

А далі, по годині десятій того ж вечора, тільце обпарили, щоб пір’я легше видирати, обскубали, розпатрали, всі тельбухи вийняли й кудись діли, а півень так і залишився лежати. Очевидно, що він уже не закукурікає, не зробить кроку своєю лапкою та не клюватиме пшоно чи траву. Його з’їдять; він зникне у нутрощах вищих за нього - нас, людей.

Він лежав на столі голий, розпатраний, обскубаний… присоромлений? А голова біля нього, близенько, зі скляними очима, не заплющеними. І бачу той гребінь - той, біля якого я гладив м’яке пір’я, і той, за який я брав відрубану голову.

Його голову.

Життя скінчилось. Ти, певне, й не знав, що тоді був твій останній день.

Останній сніданок, остання прогулянка, останнє кукурікання, останній… крик.

І для чого? Щоб поїсти?

Щоб… поїсти?

Це логічно. Не сперечаюсь. У природі навіть подібно: сильніший пожирає слабшого, однак… тут щось не так. Розумієте… він був живим. Не півнем, не твариною, не птахом, ні! Першочергово він був живим організмом, що рухався, спілкувався своєю мовою та по-своєму взаємодіяв із світом; мав власне розуміння всього - думки, можливо, - і все це зникло, всього лиш за якусь мить. І для чого? Щоб його мертве, голе, позбавлене гідності тільце подарували і з’їли?

Природа… природа…

І ця ситуація популярна не тільки серед півнів чи птахоподібних, ні: свині, нутрії, чув, та інші…

Ми вбиваємо, щоб їсти, така… природа? Не знаю. Ми убиваємо невідомий світ, для того, щоб їсти… це прагнення. Напевно?

Люди мої, той, хто це читає, чому, на Вашу думку, тварин більше шкода за людей?

…

Тому що тварини мають набагато меншу силу, порівняно з нами - людьми.

А деякі з них й геть безпомічні. Перед нами.