Білий дзвін

Прокинувся від якогось гупання. Знаєте, коли у вікно каміння прилітає. То десь подібний звук, проте важчий, ніби замість каміння кинули щось більше. 

Хоча від ще чогось більшого моє старе вікно, скоріше за все, розлетілося б на друзки.

Я встав. Потягнувся та випрямився. За вікном стояла чудова погода: ніяких хмар чи вітру, тільки сонце, що освічувало кожний куточок подвір'я та дороги, на яку, власне, виходило вікно.

Живу я за містом, в невеличкому селі. Глянувши на годинник зрозумів, що пробило восьму ранку. 

На вулиці нікого. В хаті - теж.

Тоді я ще подумав, що дружина з дітьми вже на подвір'ї, тому, випивши води та убравшись, вирішив до них вийти. До того ж муляла й інша причина: переповнений сечовий міхур.

Та коли я скрипнув дверима, то побачив усю  родину на порозі: дружину та трьох ще зовсім маленьких синочків. Я не одразу запримітив, можливо, через якусь коротку мить, що вони усі дивилися на мене. Вони походили на статуї. У них нічого живого не було, навіть шкіра була блідою, як в каміння.

Це вже за мить побачив.

І ще за мить їхні очі посіріли, роти вигнулись в страшній гримасі, а на дворі різко стала ніч.

Коли я спробував зробити бодай один ковток свіжого повітря, вони кинулись на мене. В очах усе зашарілось, я почув викривлений шум у вухах і…

Я прокинувся у повній темряві. Клацнувши перемикачем зрозумів, що світла немає. І надворі теж темно: ні в одному сусідньому будинкові світло не горіло. Здається, вимкнули по всьому селу. Як завжди. Уночі.

Вирішивши сходити до сусідів, я схопив телефон, увімкнув на ньому ліхтарик та…

Восьма ранку. Восьма. Ранку. Писалося на екрані восьма, клята, ранку.

Ніби облитий кип'ятком я вибіг у коридор, де й зупинився. У кінці стояло якесь створіння, що віддалено нагадувало людину, проте мало непропорційне тіло та кінцівки; лице було занадто видовженим із дуже похмурою гримасою.

Дуже. Похмурою. Настільки, що губи звисали з рота.

Я стояв, як укопаний, не знаючи, що робити. Та коли воно побігло на мене, то миттю отямився й забіг назад до себе в кімнату й одразу підпер двері кріслом. Після цього світло увімкнулось, ніби саме це потрібно було зробити, щоб воно увімкнулось. Надворі тим часом стояв ясний ранок.

Я полегшено видихнув та обернувся.

Те створіння стояло за кілька кроків від мене. Сонячні промені освітлювали його… її статуру, тому я зміг краще розгледіти.

Створіння мало деформоване жіноче тіло: сіре, ніби створене з глини, все обвисле, на голові теж нічого, лише той погляд.

Невдоволений. Сумний. Погляд.

Воно кинулось на мене.

Не встиг й очима кліпнути, як…

Прокинувся від того, що мене хтось штурхав. Розплющивши очі, побачив, що то був мій син. Шепочучи, він попросив, щоб я пішов за ним. Не встиг я й одягнутися, як він стиснув мою руку та повів у невідомому напрямку, перестрибуючи через пусті пляшки з-під чогось. Наші кроки йшли в такт з відлунням їхнього дзвіну. Від цього на лиці сина виникло незадоволення, якась злість. А я собі дивувався, як у трьох річної дитини знайшлося стільки сили, і чому він одягнений у чорне.

Раптом ми увійшли до зали. Син відпустив руку, і я завмер.

У приміщенні стояли люди, яких я ніколи не бачив; усі вони були в чорному. Та найстрашнішим було не те, що якісь люди вдерлися до мене додому й вирячились на мою голу постать, мов хижаки.

Найстрашнішим було те, що всі вони стояли коло труни.

Я пішов до неї, сам не знаю чому, ноги самі повели, ніби я був у трансі. Підійшовши, заглянув у неї.

Там нікого, тільки темрява. Справжня темрява, ніби в тому місці, де мав лежати покійник, хтось вилив відро з чорнилом. Я нахилився ближче, щоб краще придивитись.

Я не знав, чому це роблю

І раптом жіночі чорнущі руки схопили мене за голову та потягнули до себе у пітьму, і я…

Люди! Ті, хто це читає, молю, щоб хтось це читав, будь ласка. У моєму селі відбувається щось дивне та… жахливе. Моя родина кудись зникла, разом і з усіма іншими односельчанами, і замість них якісь потвори на мене полюють.

Вони дуже схожі на них. Прям дуже, вони справжня копія, та їх справжній вигляд набагато гірший.

Його описувати навіть страшно. І не буду.

Якби б не швидкі ноги, то вже б з'їли мене. Наразі я перебуваю в сараї, сховався під сіном. Сподіваюсь, мене ще довго не знайдуть. Сподіваюсь, взагалі не знайдуть. Щоб Ви, читачі, змогли відстежувати мене й надалі, наступні відрізки історії буду позначати написом “Пn”, де n - номер кожної історії.

Сподіваюся, це хтось знайде. Не знаю, як це сталося, сьогодні я просто…

Прокинувся від того, що на мене хтось дивиться. 

Розплющивши очі, переді мною повстали люди в чорній одежі. Вони заполонили всю кімнату і дивилися на мене, по різному реагуючи: хтось плакав, хтось злився, комусь було байдуже.

Усі вони були подібними, окрім трьох, що були найближче. Три чоловіка, до яких я… відчував щось споріднене. Щось тепле, сповнене надії.

Та їхні обличчя нічого не виражали - пусте паперове шмаття. 

В одну мить кожен з них дістав по пляшці з якоюсь прозорою водою, відкоркували та нахили наді мною. В ніс одразу вдарив різкий запах спирту, що в одну мить заструменів по лицю.

Холодний. Смердючий. Сердечний.

Я хотів був пручатись, проте помітив, що не можу рухатись. Помітив, що і я вдягнений у щось чорне. Помітив, що руки мої старі, сухі, схрещені на грудях. Помітив, що лежу в труні.

Спирт заливав очі та рот. Було боляче. Неприємно. Уперше я відчув… безпомічність.

Від наступного дійства я заволав, як різаний, і спробував поворухнути бодай якоюсь частиною тіла. Я прагнув вилізти з труни, та все не вдавалося, тіло не слухалося, а вони вже несли, несли кришку від труни.

Я кричав, коли бачив її громіздку постать. Я кричав, коли вони нею закрили труну. Я кричав, коли опинився в темряві. Я плакав, кричав і плакав. Плакав і…