Манекен

Майстер довго чекав на цю посилку, і все-таки дочекався. Щоправда, отримав її зовсім неочікувано.

Різкий дзвін у дверях змусив Майстра прокинутись від буденного сну. Після пробудження він вистрибнув з ліжка і, ледве не впавши, побіг до дверей. Коли смикнув за вхідну ручку, то з дверного прорізу линуло яскраве світло, що на мить засліпило, тому Майстер не зміг побачити, хто саме дзвонив. Та коли світло згасло, у дверях все одно нікого не було, окрім посилки, що лежала біля порога. Великої.

Майстру довелося докласти чималих зусиль, щоб самотужки затягти її до зали - творчої берлоги, в повітрі якої панував сморід застою та глини.

Узявши канцелярський ніж, Майстер заходився розпаковувати посилку. Робив це обережно та ніжно, ніби від кожного руху залежало його життя. 

Завершивши, Майстер відкинув ножа та зазирнув у коробку. Груда білосніжного каміння лежала на самому дні.

Майстер охопив її руками, притуляючись до холодної поверхні. По спині пробігли дрижаки. На лиці визирнула радісна усмішка.

Поставивши каміння на землю, вимощену пергаментом, Майстер підбіг до своїх інструментів, схопив їх та похапцем вернувся до груди, в яку ледве не влетів. Він ще раз зачаровано глянув на неї та, міцно стиснувши інструменти, почав роботу.

На початку руки тремтіли, через що зубило стояло не рівно, молоток бив криво, і виходив брак - нерівні зрізи, що все псували. З кожним рухом їх ставало все більше, і Майстер почав нервувати.

Руки тремтіли сильніше, пилюка летіла швидше, думки відлітали все стрімкіше. І впевненіше.

Після декількох… 

Хвилин? Годин? Місяців? Років?

Майстер витер посірілою рукою піт з чола та кинув оком результат.

Безформна груда каміння, розтрощена з усіх боків, що нічого не нагадувала.

Це… лише початок. Далі буде краще.

Кволо усміхнувшись, Майстер знову взявся до роботи. Цього разу працював наполегливіше та довше. Пальці почали боліти та німіти, а пилюка, що летіла навсібіч, потроху занурювала кімнату в сіру імлу. Та попри біль, статуя змінювалась: вона більшала, гарнішала. Навіть перебуваючи не на фінальному етапі, можна було побачити чітко пропрацьовані контури, які в майбутньому тільки покращаться… напевно.

І от Майстер закінчив. 

Хитаючись, відійшов та, ледве не впавши, сів на підлогу. Погляд вчепився в те, що він створив. 

З груди каміння - безформеної та бридкої кучі - він створив ноги, жіночі ноги, що були окутані кам’яною тканиною. Звісно, до фіналу ще було далеко, проте Майстер… він не хотів цього усвідомлювати.

Втупившись у фігуру, він не відчував радості чи піднесення від того факту, що зайшов аж так далеко. Натомість він відчув гнів, змішаний зі смутком.

Я працював так довго заради… цього?

Він встав та підійшов до найтемнішого кутка кімнати, звідки взяв цигарки та пляшку. Сів навпроти незавершеної статуї, розірвав пачку, після чого закурив, а згодом і випив.

Вдихаючи дим, вливаючи в себе спирт, Майстер дивився на результат, що в нього вийшов, до якого він так довго йшов. У голові намагалася зринути думка: “Це… лише початок. Далі буде кра...”, - та її зупинив дим, що охопив мозок, зупинив спирт, що охопив тіло.

Охопили і статую, поволі віддаляючи її від Майстра. І той ніби хотів був щось зробити, а ніби й ні… а ніби…

Скільки зіпсувалось цигарок та спирту - важко сказати, однак якщо судити по сміттєвим залишкам, що заполонили зал, - багато, дуже багато. Їхньої кількості вистачило, щоб змусити Майстра заснути. Він змінився: заріс волоссям, засмердівся та схуд. До статуї він не торкався вже… скільки?

Його зала перетворилася на суцільний смітник.

Увесь цей час він просто лежав, міркуючи про щось. Міркував рівно до тоді, коли відчув осяяння. Воно було різким, несподіваним й нагадувало скоріше злий жарт. Однак Майстер гадав інакше: йому ніби кинули рятувальний круг, на який той чекав усе життя. Майстер, коли встав, почав інтенсивно хапати ротом повітря; очі - вибалушені, ганяли туди-сюди по кімнаті, намагаючись віднайти її.

І віднайшли - Статую, ноги Статуї.

Майстер кинувся до неї, обійняв та заплакав - робив це довго, приймаючи те тепло, що віддавали її ноги. Опісля схопив інструменти та почав роботу. Попри те, що він закинув свою улюблену справу на добрячий проміжок часу, руки все ще пам’ятали, що потрібно робити. Цей раз він працював найдовше - до тої міри, що пальці бились об зубило, а очі сліпила пилюка. Та Майстер не промовив жодного слова чи звуку, він просто робив.

Робив… робив, робив і завершив.

Коли останній шматочок каміння був зрізаний, Майстер викинув якнайдалі інструменти та безумно витріщився на свій витвір - на Статую Жінки, що величала над Майстром. У його очах палало захоплення, а у відповідь на нього дивилося чудовисько.

Статуя виявилась страшною: нерівні контури, зрізи та непропорційні кінцівки тіла - руки і ноги, - а лице… перекошене зі страшною гримасою.

Та Майстер усміхався, він радів своєму творінню. Своїй Статуї. Завершеній роботі.

Він дивився на неї ще й після того, як її крижані руки схопили його та повільно потягли до іклистої пащеки. Каміння тріскалось, летіла пилюка. Та Майстер продовжував усміхатись і не вірити в те, що він зміг таке створити. Він усміхався. У його очах палало захоплення.

Пройшло ще багато часу. У кімнаті ані Майстра, ані сірої імли, ані смороду. Було чисто, і була Статуя Жінки - гарна, з рівними зрізами та ідеально відшліфованим тілом, що сяяло від сонячних променів. 

І замість жахливої пащеки було личко - привабливе та тендітне.