Зіржавілий

Присвячується моїй старшій сестрі Наталії.

Дякую тобі за все, що зробила для мене.

Старий сидів на вишуканому бордовому кріслі навпроти каміну. 

Вогонь палахкотів і пускав іскринки. Світло освічувало невелику дистанцію - достатню, щоб торкатися Старого. Спочатку воно поволі огортало, а згодом й повністю огорнуло зморшкувате обличчя, надавши тому восковості, ніби в небіжчика. 

Та на відміну від нього, обличчя Старого ще проявляло бодай якісь емоції: воно було змученим. Він ще не був мертвим.

Светр, який грів та ховав під собою худорляве тіло, мав колір помаранчі, а, зважаючи на те, що світло від вогнища охоплювало і його, то час від часу колір змінювався: до світлішого, до темнішого, і так по колу.

Звичайні піжамні штани та капці, на які, на жаль, світло не потрапляло. Вони були приховані під сірим покривалом. На ньому і лежала рушниця.

Звичайна, двоствольна. Подарунок від дідуся, фото якого навіки закарбувалося у родинній пам’яті на стіні, охоплене рамкою. На тій фотографії також був і Старий, коли йому ще було років з десять.

Дідусь розповідав, що привіз рушницю з далеких країв, і що мав багацько пригод з нею в молодості. На старості - передав своєму онукові, якому з десяток років вона служила як надійний засіб охорони, надійний аргумент в будь-якій суперечці, та як надійний друг.

Друг…

Старий стиснув рушницю сильніше. Іскри бігали у вогнищі, відскакуючи від друзок і приземляючись на них знову. І все по колу. Все. Так. По. Колу. Старий кудись дивився, кудись на підлогу. Сказати, куди саме, важко, можливо просто в якусь уявну точку, якої самої теж не існувало: те відчуття, коли дивишся кудись, але все розмито, і ти навіть не бачиш предмету, на який потенційно дивишся. Цікава річ. У такі моменти очі ніби… перетворюються в туман; поволі розчиняються, зір розчиняється.

Місце, куди потенційно міг би дивитися Старий, була підлога. Файна підлога. Прегарна підлога. Виконана з червоного клену, привезеного з за кордону родичами. Камінне світло робило її відтінок більш світлим - нагадував колір помаранчі.

По-ма-ран-чі.

Або ж другим місцем, куди Старий міг дивитися, була стеля, на якій висіли усілякі нагороди та похвали, які Старий, його родичі та далекі пращури отримували протягом життя. Та найголовнішими були не вони, а фотографії. Сімейні фотографії, та його самого - Старого.

Дивно, та на всіх них Старий виглядав молодим, навіть дуже. Не було бодай однієї фотографії, де він мав вигляд старого, сивого дідугана, яким тепер сидів перед каміном та тримав у тремтливих руках рушницю - останню згадку.

На більшості він був подібний на дитину: низького зросту, гарне волосся, трохи отилий - дитина, справжня дитина, коротше кажучи. На інших - вже старший, в підлітковому віці. Теж гарний, та Старий ніколи не любив саме цих фотографій, більшу їхню частину: вважав себе негарним, всупереч думкам його родини та друзів. 

Наступні фотографії… їх не було. Все. Жодної фотографії, де б Старому було б за п'ятдесят чи сімдесят.

Ніяких старих фотографій. Тільки молоді. Вони і залишаться.

Коли Старий відвів погляд від уявної матеріальної точки, його зір ще трохи був розмитим та нечітким, та як протер очі - все роз’яснилось, і він побачив фотографії.

Родинні. Свої. Теплі.

Він заплакав. Тихо, повільно, затуляючи обличчя долонями. Рушниця продовжувала лежати на сірому покривалі, що гріло кістляві непідйомні коліна.

І в мить дзвінок. Телефонний дзвінок. 

Старий заметушився, похапцем дістав телефон з кишені та почав зчитувати номер абонента. Прочитавши, взяв слухавку:

-Ало? - сказав Старий.

-Привіт. Ще не спиш? - бадьоро, трохи сором’язливо відповіла молода жінка.

-Та…ні. Щось трапилось?

-А, та ні, нічого такого. Просто… хотіла запитати, як ти. Ми вже більше місяця не зідзвонювались і… я хвилююсь трохи.

-А, он воно як. Та ні, все добре, просто… мав багато справ. Ти ж знаєш, екзамени, мої незавершені твори та тому подібні речі. Тому от… якось так і вийшло. Все добре. 

-Точно? Просто останнього разу, коли ми розмовляли, ми обговорювали, що ти підеш до психолога. То ти…

-Так… тобто ні, ще не був, але записався. Скоро піду.

-На коли?

-Через шість днів. Це хороший психолог, мені його добре рекомендували.

-Це добре. Це… дуже навіть добре! Рада, що ти нарешті вирішився. Це великий крок.

-Знаю.

-То ж… якщо тобі… не хочу нав’язуватись, але якщо ще щось буде потрібно, то пиши, дзвони, я завжди буду на зв’язку. І пам’ятай: ти - мій брат, і мені не начхати на тебе.

-Дякую, сестро. Та мені справді краще.

-Гаразд, тоді… Добраніч. І солодких снів!

-Так, добраніч. Тобі теж.

Глухий звук завершення виклику.

На коротку мить усмішка визирнула на обличчі, проте відразу ж згасла.

Туманні очі. Матеріальна точка.

Старий взяв рушницю, перевернув та приставив дуло до рота. За секунду натиснув на гачок.

Камін потух. Светр потух. Підлога потухла.

Фотографії… потухли.