Братство

-Я не вірив, коли ти казав, що це востаннє. Не вірю й зараз.

Посмішка розпливлася на спаленому обличчі.

-Та я не маю вибору.

Червоні очі з висмаленими повіками вирячились на мене.

Поправляючи краватку та комірець маринарки, Він говорив:

-Я дам тобі останній шанс, щоб довести своє бажання. Не зможеш - і ти мене більше ніколи не побачиш. Себе теж.

Голос, подібний до скрипу заржавілого металу, закрадався у вуха все глибше й глибше, допоки не дістався мозку, і повністю не ототожнився з ним. 

Я ледве помітно кивнув. Ковтнув власну слину, не відводячи погляду.

Посмішка визирнула знову.

-Що ж…

Він схопив щось з-під столу, підніс до гори та показав кожному, що то було.

Револьвер. Воронячого кольору.

Далі показово дістав з кишені  сім патронів та вставив у барабан. Потім почав його крутити, через що кімнатою прокотилося шалене цокання.

Цок. Цок. Цок. ЦокцокцокцокЦОК. Бам!

Зброя впала на стіл, і він крутнув її. Коли та зупинилась, дуло вистромилось у мій бік.

Значить, я перший.

-Щасти, - єхидно сказав Він, після чого зник у темряві.

Беру револьвер та притуляю дуло до скроні. Холод від металу пронизує шкіру, хапається за неї та тяжко скручує, допоки та не починає боліти. У голові безлад. Думки скакають з боку в бік і стає боляче, ніби хтось по макітрі б’є молотком. 

І я ловлю на собі пильні погляди. Всі очікують, затамувавши подих.

Палець стискає гачок. Я заплющую очі та роблю глибокий вдих…останній?

Клац

Я живий. Я розплющую очі й бачу ту саму картину, що й тоді. Мені пощастило, напевно. Люди, що малими купками сиділи на диванах, починають нервувати: вони труть руки, тремтять, витирають з лобів піт.

Чую сміх, а згодом і слово:

-Молодець.

Усі мовчать.

І в цій тиші я передаю револьвер наступному учаснику - чоловіку, який заплив жиром настільки, що очі його практично зникли під навісом складок. Він тремтливо бере револьвер, який одразу розчиняється в гігантській руці. Пробує приставити до скроні, але через складки так і не може дотягнутися, тому дуло завмирає за кілька сантиметрів від неї. Він трясеться. Потім заледве вставляє пальця в отвір, щоб натиснути на гачок. Він потіє. Господи, як же він сильно потів. Від нього смерділо уксусом та гнилим м’ясом. Важко дихаючи, все голосніше дихаючи, він заплющує очі, і за мить натискає на курок.

БАХ!

З голови бризнув фонтан крові. Очі жирного чоловіка закотилися й він з грюкотом впав на підлогу, що поволі ставала багряною.

Знову сміх. Та ніхто з людей не сміявся.

Оголена жінка, вся у крові, нагнулася, щоб підняти револьвер. На неї ніхто навіть і не глянув, окрім мене. У відповідь, вона посміхнулась та підморгнула. Далі вона сіла на диван та притулила дуло до скроні. По її грудях, перемішуючись з кров’ю, стікав піт, від чого ті блищали. В останній свій момент вона глянула на мене й кинула повітряний поцілунок. За секунду її палець натиснув на гачок, і її скривавлене тіло впало додолу, оголивши всі пікантні місця.

Знову сміх. Скрипучий, дзвінкий.

Наступний учасник - зарослий чоловік із страшною гримасою - почав кричати та дерти собі руки. Він не міг відвести погляду від двох тіл, що лежали перед його ногами. Точніше від револьверу, що лежав поміж них. Зарослий чоловік вчепився в нього очима й не відпускав, ніби боячись, що як відведе погляд бодай на мить, він вистрілить.

-Візьми, - почулося десь із темряви.

Зарослий чоловік захитав головою.

-Візьми!

Чоловік різко схопився за голову та закричав. Руки й тіло пробрали судоми, а з носа потекла кров. Умить він уподібнився до в’язня, якого намагалися стратити на електричному стільці. Він замахав руками, намагаючись протестувати болеві, і голос йому відповів:

-Тоді грай!

Судоми припинились, а от кров - ні. Вона продовжувала стікати тоненькими струмочками до рота, що ще продовжував сіпатись. Зарослий чоловік глянув на мене відчайдушним поглядом, ймовірно сподіваючись, що я міг би щось зробити. Та я лише відповів пустим виразом обличчя, навіть не кліпнувши. Зрозумівши, що я не допоможу, він відвів погляд, мертвотно кудись подивився і заволав. Волаючи, схопив револьвер й запхав до рота. Наступної секунди його вже не було. Його тіло сиділо на дивані, голова закочена до гори. 

Майже одразу револьвер схопив наступний учасник - теж чоловік, проте одягнений в якесь лахміття. Він заздрісно на мене глянув, після чого направив у мій бік револьвер та спробував вистрілити, однак у нього не вийшло. Замість пострілу, та рука, якою він тримав зброю, поволі почала обертатися в його бік. Він намагався контролювати її, та почув лише сміх, що лунав десь зі стелі. Його лице облилося страхом, і навіть після того, як револьвер вистрілив, страх з лиця нікуди не зник. Не зникне і взагалі.

З учасників залишилось троє. Двоє, коли один із них вирвав в іншого револьвер та в результаті застрелив себе. Та один, коли інший учасник в дорогому костюмі попросив застрелити себе, замість того, щоб зробити це самому. 

Залишився, як я вже сказав, один - худий, похмурий чоловік.

Він притулив револьвер до скроні, проте робив це дуже довго, ніби цілу вічність. Перед тим, як стиснути гачок, він глянув на мене. Його погляд був подібним до мого - такий  самий пустий та беземоційний. Потім він почав стискати гачок, і через вічність прогримів постріл. Тіло валялося на дивані, нагадуючи ганчірку.

Я залишився один. Переді мною лежало сім тіл. І знову сміх, проте вже за моєю спиною.

-Молодець! Ти молодець! - говорив він і плескав горілими долонями по моїх плечах. - Тепер можеш йти. Сподіваюсь, ми більше ніколи не побачимось.

-Теж. Це було востаннє, клянусь тобі.

Я підвівся та попрямував до білих дверей в кінці кімнати. Коли я підійшов ближче, то помітив, що вони сяяли. Вони були чистими настільки, що я міг бачити своє відображення. Не знаю чому, проте тоді я відчув щось дивне. Щось таке подібне до минулих відчуттів. Та згадати так і не зміг.