Батьківська любов

Ярослав сидів на холодній землі та смалив власноруч скручену папіросу в нічних обіймах. Вітер дмухав димом в очі, через що ті сльозились, а лице - обпікалось; цікаво, як мозолисті тремтливі руки продовжували міцно стискати ту папіросу, і як очі продовжували бути відкритими, коли їх оповивав дим.

Заіржавіла лопата лежала поруч, поглинута тінню.

Гіркота у роті, що породжувала в ньому Пекло. Дим, що згущувався над старечим лицем. Темрява, якій, все ж таки, не вдалося приховати луг. Ярослав дивився на нього з особливою уважністю. Потім прикрив очі, задумуючись…

Літо. Сонячні промені легенько обпікали шкіру, якій заледве виповнилось сорок років. Ярослав спостерігав, як тендітні ніжки розсували зарослу траву - бігли, за чимось бігли. Вмить вони зупинились, і дівчинка розвернулась до Ярослава, тримаючи в руках - маленький, мов камінчик - м’ячик. 

Дівчинка засміялась і прудко кинула м’ячик до Ярослава. Той спіймав його однією рукою, через що змусив свою доню вибалушити очі та радо заплескати. І він кинув їй м’ячик… знову…

Знову і знову. Знову і знову… З тих пір пройшло тридцять років, а їй назавжди буде лише п’ять.

Ярослав підвівся, схопив лопату та почав копати.

Лопата з болем занурювалась в алмазну землю. З тіла струменів піт, перемішуючись зі слізьми. 

М’ячик. Тендітна усмішка. Біле плаття, подароване на день народження. Скільки воно коштувало? А чи це має значення? А що взагалі має тепер значення?

Щось тріснуло.

Крізь розмиту картинку, Ярослав якимсь чином згадав про труну, яку купував зі своєю дружиною тридцять років тому, земля їй пухом. Якби не громіздкий хрест, що з роками заріс мохом, то він би ніколи її не впізнав. 

Лопата вже вислизала з рук, готова була зламатись. Ковтнувши, Ярослав відімкнув нею…

П-п-лаття… А-а-а де?

Плаття скуйовдилось та втислось у гнилу домовину, зігріваючи сірий попіл. Та незважаючи на це, Ярослав викинув лопату, схилився над платтям та заплакав. А потім заснув.