Ведмедик

Поламані, у друзках скла вони виглядають зовсім по-іншому.

Він був великим, пухнастим та веселим. Його оксамитові очі виблискували сонячним промінням. Хода впевнена, жвава, ніби він готовий був досліджувати світ, що простягався перед ним.

Дорога на перший подив здавалася дуже короткою і цікавою. Ведмедик із захопленням ступив на неї своєю лапкою та впевнено попрямував вздовж. Про підкорення дороги ще не йшло, забудьте про це, ще рано. 

Навкруги купчилися розквітлі яблуні та груші, пташечки закохано тьохкали, притуляючись один до одного; сонце гріло коричневу шерсть і підсилювало настрій, а з ним і жагу. 

Ведмедик помахав деревам, пташкам, вони - у відповідь, і пішов собі далі - жваво, впевнено, наспівуючи якусь пісеньку.

Промайнув кілометр, може два. Ведмедик не рахував. Довкола тепер купчилися Людиноподібні Вогники, що світились, немов зорі; соковитих яблунь, грушок не було, як і милозвучного пташиного співу: замість них були вони - Людиноподібні Вогники. 

Приємний запах чаївся у їхній купі, і Ведмедик відчував його, разом із усмішкою, що з кожним вдихом аромату збільшувалась. Тепле проміння долинало до Ведмежої шерсті й гріло її немов сонце, проте краще, легше та… добріше. Їхня мова була незрозумілою й Ведмедик гадки не мав, що вони обговорюють, та вона звучала так гарно, так соковито, так правдиво. Виникло відчуття спорідненості. Тотожності.

Ведмедик розтанув у їхньому промінні, але з дороги не звернув.

Він помахав їм, наскільки зумів, вони - у відповідь, і Ведмедик продовжив шлях, очікуючи їхньої наступної зустрічі.

Небо тим часом продовжувало тримати сонце, проте слабше, тому його заледве було видно поміж хмарної хуртовини. Але воно не припиняло гріти. Воно гідно летіло з Ведмедиком, підтримуючи його в кожному дійстві, що той хотів був зробити. Навіть з Людиноподібними Вогниками воно затоваришувало. 

Людиноподібні Вогники… хто ж вони такі? Не подібні вони ні до яблунь, ні до птахів, ні до сонця. То хто ж вони? Чого від них очікувати? Цими питаннями Ведмедик не переймався, бо був зайнятий дорогою, а точніше - переставлянням кудрявих ніг на ній, й дивився за горизонт, очікуючи.

Наступна зустріч тривала довго, та була найдорожчою для Ведмедика. Він зустрівся тільки з двома Людиноподібними Вогниками, які мали деякі відмінності - стать. Вони підійшли до Ведмедика ближче, взяли за руки та пройшлись разом з кілька кілометрів. Серед трійці скакали різні теми, жарти, історії, від чого породжувався сміх, такий лагідний, дзвінкий та теплий - тепліший за сонце, за будь-що у цьому світі, думав Ведмедик. 

Він відчув щось усередині. Якесь дивне відчуття, яке ще ніколи не відчував, проте думав, що… вже був знайомим із ним. Помилився.

Хоча пара й відійшла від нього в якийсь момент, Ведмедик продовжував думати, що вона поряд із ним. Їхнє тепло… Їхнє сяйво… Вогники…

Ведмедик продовжував у припіднятому настрої, вкотре упевнившись, що дійде до кінця дороги, і розділить святкування із тими двома Вогниками, навіть з усіма. 

У той день сонце повністю сховалось за хмарами, було прохолодно, але не критично.

Зникли яблуні, груші та пташині співи: замість них стояли кам’яні коробки з темними прорізами. Ведмедик ніколи таких не бачив, тому одразу поринув зорово їх досліджувати, як раптом почув спів.

Хоча співом це назвати було… складно: він лунав дзвінко, безперечно та водночас жорстко, грубо, здавлено.

Жбурнувши оксамитові очі в бік джерела “співу”, Ведмедик на хвильку заусміхався: побачив Вог…

Вогників?

Вони подібні, хіба що менш світлі та яскраві, ніж колись були. Та сама пара, що подарувала компанію Ведмедику під час подорожі невідомо вже й коли. Ведмедик помахав їм, вони не відповіли: були зайняті тим грубим співом, який дарували один одному. І тільки пізніше, коли вже пройшов повз них, Ведмедик второпав, що то був не спів, а крик. Вони… кричали один на одного, розмахували руками та щось говорили.

Ведмедику стало не по собі: зіщулився, перелякався, спробував покликати їх.

Марно. 

Ще раз.

Марно.

Ще раз.

Мар…

Пара глянула на нього, й вмить перестала кричати. Кожен із них опустив погляд, а за мить - розійшлися. Зникли з дороги.

Вперше за весь час подорожі, ведмедику по-справжньому стало холодно: чи то через цю ситуацію, чи то через те, що вітер пришвидшився, а сонце не хотіло визирати.

Сонце не визирало, вітер посилювався, холод проростав скуйовдженим хутром. Ведмедик похилив голову та йшов далі, відчуваючи щось у ногах. Думка, що побачене ним було лише ілюзією, не покидало голови. Він хотів вірити, що це справа міражу, чи отої втоми, чи будь-чого іншого. Ведмедик не знав, що він побачив, і не хотів бачити це знову.

Наступна зустріч сталася скоро, і того “співу” вже не було. Був інший, ще більш незрозумілий. Сама ситуація була незрозумілою.

Ну, по перше, коли Ведмедик їх побачив, то подумав, що це та сама пара, тому що впізнав жіночу постать, що колись проводжала його зі своїм партнером, та замість нього там був хтось інший. Ведмедик вперше його побачив.

Жіноча постать лежала на ньому. Пригала. Стонала.

Ведмедик думав, що цей “спів” буде кращим за минулий, але ні. Щось було не так у тому співі, у тому жіночому стогоні, у тому чоловічому стогоні, у тому, що вони робили.

Неправильно. Це не правильно. Де ж той чоловік? Де її справжній чоловік?

Ведмедик ударив лапами по вухах та зімкнув очі. Пришвидшився й оминув їх. На своїй шерсті він відчув перші вологі краплинки - дощу чи…

Сонце, напевно, тепер ніколи не вилізе з-під хмар, що оповили, ніби павутиння, ціле небо; вітер продовжував зростати; лило, як із відра. Перша ніч окутала все в безодню - темну, крижану безодню, в якій роздивитися можна було лише дорогу, що вилізала з темряви з кожним тремтінням промоклої лапи.