На грані

Дитина може померти під час народження.

Через інцидент. Через недбалість. 

Та не може померти через людину.

Тому що це… як мінімум смішно.

Синювате тільце. Заплющені очі. Криваві гематоми.

Ріст - шістдесят сантиметрів, вага - чотири кілограми. Ім’я…

Вона не відчуває холоду, чогось мені так подумалось. Якби б була ще живою то, напевне, плакала б від крижаної залізної поверхні, на якій лежала. Але якби й так, то чому вона мусила б тут лежати? 

Вона б ніколи не відчувала при житті такого холоду. Запевняю Вас. Ніколи.

Це 1427 раз, коли я беру до рук скальпель. Не скажу, що мріяв про таку роботу з дитинства, просто життя змінювалось, а з ним - і пріоритети, бачення майбутнього й того, куди ми після “майбутнього” потрапляємо. Можливо, мною рухала цікавість чи, навіть, зухвалість, та тепер я тут. Стою над тримісячним тілом дитини, яку забив власний батько. Зброя ще не визначена, та мені здається, що то була бляшанка- та, що з-під пива.

Старий добрий алкоголізм. 

Убиває не людину, а тих, кого вона оточує.

Батько напевно ще й не до кінця зрозумів, що накоїв, коли його забирали. Та потім завив, як вовк - умираючий вовк, якого прогнала зграя, добряче розтерзавши. Я не очікував, що він виборсається та побіжить, розкинувши руки, до тіла свого чада. Його запухле обличчя обливалось слізьми, кров змивалась. Добігти йому завадили двоє амбалів - наші колеги. 

Мати лежала неподалік від чада, задерши розбиту голову догори. Очі широко відкриті, ніби перед смертю вона щось пізнала, якесь “просвітлення”, чи що. Зараз вона лежить у холодильнику, чекає своєї черги.

Беру скальпель, навожу на тільце… і замираю. Мені страшно. Чомусь. Людина моєї професії не повинна проявляти жодних емоцій, тому що швидко загнеться. Тому, вже не вперше, проторочую у голові свою молитву: “Неважливо, ким вони були, і не важливо, ким будуть. Це моя робота, і я мушу її зробити”.

Ріжу.

Поріз темною лінією простягається тілом від грудей до паху. Розсуваю плоть, омиваючи їх у дитині; кров павутинно розповсюджується, і тепер тільце нагадує добре запечену курятину у медовому соусі, який дарує… скоринку. У роті відчуваю солоний присмак; очі чомусь болять.

За багряним океаном визирають береги - маленькі, еластичні, пружні. 

Вода їх ніжно  омиває, каламутить, любить.

Розриває небесну блакить рука, тягнеться крізь море. 

Хапає ті береги, мов м’ячик, мов ведмедика, - мов добре відому іграшку.

Вириває з пісочним корінням, і ріки стікають по руці, фарбуючи ту в багрянощі.

Еластичні ті береги. Пружні… А за ними - темрява, непроглядна темрява.

Дитячий сміх. Я його чую. Але це неможливо. Неможливо. Неможливо.

Підводжу очі на дитинчине обличчя, і на мить мені здається, що її очі широко розплющені й дивляться на мене, з маленькими зіницями, мов родзинками. Та мені ввижається.

Ввижається.

Плачу. Горблюсь над…

Непроглядна темрява у краторі, на якому колись був берег, вирваний з багряного океану…

й плачу, мов дитина.

Роботу закінчую через невідомий проміжок часу. Тільце ховаю в морозильник. Увечері доїжджаю додому. Скидаю пальто та йду в кімнату, сповнену мороком, й сідаю на ліжко.

Сміх. Дитячий. Знову.

Я намагаюся не піднімати голову: не хочу дивитися їм в очі. 

Вони сміються. Літають. Кружляють наді мною.

Голі.

Океани, із темними кратерами.