Не дивіться у темряву

Не дивіться у темряву, коли йдете нею. Не дивіться, навіть якщо це допоможе вам швидше потрапити додому. 

Я йшов обривистою дорогою біля закинутої лікарні. Зліва - іржавий забор із лікарнею, а справа - обрив, на невідомо скільки метрів. Окрім густої темряви, спочатку я не міг нічого побачити. Єдиним джерелом світла був мій телефон, що час від часу майорів перед обличчям.

Тієї холодної ночі я проводив друга додому, а коли повертався, то вирішив скоротити шлях через дорогу, що простягалася крізь зарості, розлогі струмки із відходами та армію голих дерев.

Ніколи не чув якихось страшних історій про це місце, чи фатальних випадків. Просто звичайна дорога, під якою, вдень, простягалася звичайна поляна, на якій влітку люди люблять збиратися на шашлики. Я й сам на таких колись був. Та в ночі це не поляна: її ховає темрява, крізь яку ніхто не зможе подивитись та сказати, що там. Людям таке не під силу. 

Вигадати якесь правило, яке кардинально змінить життя, - так, а от зуміти глянути в темряву - ні, ніколи такого не буде.

Чому дорога така довга? Я точно пам’ятаю, що вона займає якусь хвилину чи дві, але таке відчуття, що я йду вже цілу годину.

Десь хруснула гілка. Внизу? За мною? 

Хтось іде за мною? 

Хто це?

Чого він хоче?

Повернути голову, чи ні?

Так? Ні? Так? Ні?

Я спіткнувся. Камінець, напевно, якщо не… не… 

Співає ворона. Шумлять гілки. Ковтаю слину. Дістаю телефон та освічую простір навколо себе. Мені холодно, хоча на мені тепла кофта та пальто. Зуби цокають. Я весь тремчу.

Блакитний світловий промінь потрапляє в темряву, і я бачу лице. Довге, біле, яке дивиться на мене. Краще роздивитись я не зміг, бо побіг.

Я бачу вогні. Я бачу будинки. Я бачу свій будинок, він близько. Дуже близько.

Ніхто ззаду мене не біжить, а я біжу.

Біжу.