Мої діти

Забирали усе - від хліба до бульби, від овець й до худоби. Добре, що на старий вік здогадався заховати свиней у погребі. Як гляну на них, як вони дивляться своїми дитячими очима на мене, то аж серце болить. Не уберіг я інших, то, може, Бог дасть сили вберегти хоча б їх?

Через місяць село спустіло, й залишився я сам.

Поховати встиг тільки тих, хто ще не сильно змінився: лячно мені підходити до тих, хто вже надувся. Кілька таких попадало й біля мого подвір’я, тому повітря зіпсувалось: кожного дня я чую сморід, а зробити щось із цим - боюся. Щось… зле мені від тих надутих тіл. Вони шиплять, прости Боже. Можливо, коли залишаться самі кістки, то тоді й поховаю. У лісі багато місця. Й на мене вистачить, і на моїх дітей.

Діти… вони хочуть їсти. Я їх розумію, бо й сам хочу, а нема що. Мої кінчики пальців вони не хочуть їсти, а м’ясцем з ніг чи живота особливо не поласують: немає в мене його на тілі більше, я - ходячий мрець, тільки ще не надутий. Однак, вони й не скаржаться, через що моє серце крається вдвічі сильніше: розуміють все, вони все розуміють, мої діти. Вони плачуть, а я - з ними.

Та однієї ночі я почув страшний вереск. Він лунав з-під льоху.

Запаливши свічку, я вискочив у коридор, у якому знаходився льох. Я й не помітив, що вхідні двері були відчиненими. 

Коли я зазирнув усередину льоху, а маленьке свічкове світло освітило невеликий клаптик простору, то побачив своїх дітей, які скупчилися в дальньому куті. Їхні очі кричали, вони були нажахані, вони дивились кудись убік. 

Глянувши туди, я ледве не зомлів. У кутку лежало одне з моїх дитинчат, а над ним сиділо якесь створіння - темне, як мені спочатку здалося, та худе, мов палка - й роздирало його, цвякаючи, жуючи.

А коли побачило мене, то схопило мертву тушу, розтворилося у густій димовій куряві та подалося наверх, крізь дерев’яні дошки. Воно то вилетіло, а дитина… розірвалась, її кров заплямувала весь сарай.

Все в м’ясі. Все в потрохах.

Пройшов місяць. Залишилось у мене тільки одне - найменше, найбеззахисніше.

Залишки інших я знаходив скрізь: голову біля порогу, відрізану шкуру в ліжку, ноги на подвір’ї; в печі були… кістки.

Тепер я спав у льоху. Не відходив ні на крок від своєї дитини. Я тремтів тим, що залишилось на пальцях, на ногах та тілі, а воно… дивилось на мене, рохкало, притулялось, ридало…

І однієї ночі хтось постукав у двері. Ми зашарілись. Перелякались.

Я піднявся з льоху, хоча дитина була проти такої їдеї, та я все ж таки пішов. Двері, скрепучи відчинились, і на порозі стояло Воно. Я зміг краще його роздивитись - воно було не темне, а темно-червоне, худюче, мов гілка, лице біле, очі маленькі та тонкі, рот - величезний, кривий, він видавав посмішку. 

Велику, смердючу криву посмішку.

Воно рукою, замість якої був заросший плотью молоток, показало на щось ззаду мене. Обернувшись, я побачив свою дитину, що вилізла з льоха. Я зблід. Потім знову глянув на створіння, воно вже показувало на мене, а потім прохрипіло:

-Віддай, або…

Воно піднесло іншу руку, замість якої був іржавий серп, до шиї та жестом перерізало її, натякаючи, що зі мною буде.

Я відчув шурхіт біля ноги. Її дитячі очі. Я не глянув на них, бо я…

Я зробив вибір.

Останнє, що я побачив, було лице моєї дитини - найменшої, беззахисної, - яку під пахвою кудись несло Воно. Дитина верещала, намагалася виборсатись з хватки.

А я лежав на ганку - моя голова, точніше, а тіло валялось десь позаду, пошматоване.

Господи, я не хочу набухати…