Дві дочки

Мене звати Оленою, а мою сестру, старшу, - Олею. 

Ми близнята. Народились в один день, і померли в один день. Татко нас не любив, а мами в нас і не було. Бачили лише велику кам’яну фігуру, під якою, Татко казав, й спочиває наша мама. Втомилася дуже, може.

Жили у будинку. У лісі. Дерев’яному. Як зараз пам’ятаю: дощ ніколи не переставав йти, хоча, можливо, він і переставав, проте ми не чули цього. Більшу частину свого часу ми проводили у темній кімнаті, яку наш Татко звав “льохом”. Він обмотував нашу ногу величезною мотузкою, важкою такою, й казав не шуміти: “заважатимемо” йому дивитись… те-ле-візор, ось як та штука звалась. 

Та нам не було нудно! Ми грали в камінь-ножиці-папір, обговорювали “льох” та що то за чудернацькі штуки лежали на далекій темній тумбочці. Коротко кажучи, нам було весело. Не так, як іншим дітям, напевно, та нам було весело, чесно. Хоча… я та Оля не знали, як взагалі веселилися інші діти. Не знали, чи вони такі самі, як ми. 

Чи у них теж дві голови, чи теж дві руки, і чи теж дві ноги. Нам було цікаво. Ду-у-у-же цікаво.

Ми навіть просилися в нашого Татка, щоб той дозволив нам гратися й з іншими дітьми. У відповідь він бив нас, та переставав годувати. А в один день прийшов до нас ледве не голий з чимось у руці. Від нього смерділо, а коли спробував зробити бодай один крок, то хитався з боку в бік. Та коли він все ж таки підійшов до нас, ми змогли розгледіти, що було в його руці. Це була середня за довжиною палиця із середньою за довжиною чорною фігурою, що розташовувалася на самому кінці палиці. Він казав щось на кшталт, що ми у всьому винні, що через нас мама по-мер-ла, і що краще було б, якби ми взагалі не народжувались.

Але вся наша увага була прикута до тої палиці. Чудернацької палиці. Допоки наші голови не пронизав біль, і ми не заснули.

Прокинулися у темряві. Пахло сирістю, а в очі та рот намагалася потрапити земля. За допомогою наших рук ми розгребли її та вибралися з-під землі. Будинку ніде не було, і великої кам’яної фігури теж. Проте, був дощ. Чи холодний, чи теплий - вже не могли розпізнати.

Подумавши, що наш Татко так грається з нами, ми розсміялися. Нам стало весело, що він грається з нами. І ми теж вирішили з ним погратися. 

Знайти будинок виявилося не складною задачею, а от знайти таку саму палицю, якою Татко змусив нас заснути - взагалі не вийшло. Замість неї ми натрапили на щось тонше, легше та гостріше.

Стоячи перед будинком, ми засміялись. Я глянула на свою сестру - уся брудна, колір шкіри змінився на зеленуватий, а з голови текло щось червоне. 

Ми засміялись, та увійшли.

Татко сидів блідий на дивані та дивився телевізор. А коли побачив нас, то ледве не задихнувся. З його очей потекла вода. Його губи затрусилися, а ми стояли, тримаючи наші гострі інструменти.

Татко кричав. Сильно кричав.