Утрєнній разговор

Андрій Степанович лежав на кухні і споглядав краєвиди за вікном багатоповерхівки. Він відчував себе щонайменше Конфуцієм за рівнем виваженості, бо його дружина Марина Петр... Для нього - просто Марина. Крутила волосся. А це означало одне - вона хоче влаштувати скандал.

Андрій Степанович ніколи не розумів, чому треба для цього крутити волосся, він передчував, що вона з одного боку хоче наїхати на нього, а з іншого - притупити багнет конфлікту своєю красою. Але з кожним роком наїзд становився все жорсткішим, а краса все менше притуплювала згаданий багнет конфлікту.

Тим часом за вікном неквапливо летіли хмаринки. Усі - одна до одної - сірі. Андрій Степанович бачив у цих чудесних безформних фігурках зайчиків, собачок, а у особливо великих екземплярах траплявся дракон.

- Любий, а чого це ти тут розлігся? - нарешті докрутила волоси жінка, заявилась на кухню і заявила про початок конфлікту.

- Я дивлюся на хмари, - відрізав Андрій Степанович категорично і безтурботно.

- А не ті це часом хмари, любий, що викиди з заводу?

- Саме вони, люба. Саме вони, - не переставав дивуватися багатству розуму своєї обраниці Андрій Степанович.

- Про них, любий, я і хотіла з тобою побалакати.

На цьому конфуціанське терпіння Андрія Степановича дало тріщину. На обличчі чоловіка проскочила відраза, але залишки стоїка не дали йому сказати щось образливе у відповідь.

- Любий, хіба до тебе не доходіт, що це, - на цих словах дружина підійшла до вікна, і намалювала декілька кружків на вікні, окреслюючи тучі, - наше з тобою здоров`я?

Чоловік видихнув і все менше тримаючи себе в руках, відповів:

- Доходіт, люба, доходіт.

- А доходіт лі до тебе, любий, що треба щось робить.

Оце "щось робить" було останньою каплею терпіння Андрія Степановича, бо нічого не бісило цього чоловіка так, як оцей словесний вираз дружини.

"Щось робить" у різні часи випірнало у несподіваних місцях - від потопу на іншій півкулі планети, до забивання цвяха. Андрія Степановича коробило, що жінка вважала себе ледве не самою дієвою людиною на Землі, коли говорила цю фразу. Насправді ж це було початком жорсткого пілєжа своєї другої половинки. Андрій Степанович мав "хоч на шпагат сісти", але перетворити оце "щось робить" у реальні дії. У свою чергу, жінка з зарозумілим виглядом вважала головним своїм завданням "нагадати про ціль коханому чоловіку" і на цьому більше нічого не робить.

- Люба, і що ж ти пропонуєш робити з цим заводом? - перейшов на високий тон Андрій Степанович.

- Його треба негайно прибрати!

- Люба, і куди ж ти його прибереш, він же великий?

- Ой, ну не присікайся ти до слів! Його треба закрити - наглухо!

- А люди де будуть працювати?

- Тоді треба натягнуть фільтри! Якщо ти такий беспокойний.

- Браво, люба! І ти хочеш, щоб їх натягнув саме я?

- Згуртуй громадськість, любий, подзвони пресі! Не сидіти ж на розкладушці!

- Люба, у нас пів громадськості на тому заводі працює. А преса! Ти подивися на ці назви: канал "Четвертий цех", газета "Сталева правда", радіо "Звук метала". Люба, і останнє - це зовсім не рок-радіо.

- А наша власть! Сході к меру! - наполягала невгамовна жінка.

Андрій Степанович засміявся і навіть не став пояснювати жінці. По її лицю було видно - вона і сама зрозуміла, що сморозіла глупость.

Після цього Марина Петрівна схрестила руки на груді, бо зайшла у тупик. Її мозок почав шукати нову тему для жорсткої розмови - бо бігуді ж все-таки були накручені.

Водночас Андрій Степанович відчув себе королем-переможцем і продовжував безтурботно дивитися на сірі пейзажі.

Марина Петрівна психанула і буцнула розкладушку, на якій лежав муж. Той завалився на бік, а засмучена жінка пішла дивитися телевізор, де в численних серіалах і передачах-інтригах, очікувала знайти нове підґрунтя для "приведення в дію свого лінькуватого чоловіка".