День перший. Таємний ліс

У маленькому лісі не сняться кошмари, вони живуть поруч. Шелест високих дерев схожий на похоронний марш. Десятки людей збираються під цю мелодію біля будиночка. Їх червоні щоки, як глибокі рани, змушують серце тремтіти. На деревах не співають птахи, бо вони лежать під ногами. Наступаю на одного із них. Чую тріск кісток, від якого волоси стають дибки. Дивлюсь вперед. Біля хатинки ставляють чорно-білий телевізор, а коло нього топчуться щасливі лиця. Їх посмішки фальшиві, а кров — отрута. Кожен вслухується в слова.

— Наша держава найкраща у світі, — говорить товстий президент. — У нашій країні, під назвою Ліс, немає злочинів, у нас найвищі зарплати. Ми допомагаємо інвалідам, даруємо їм…

Телевізор виключають і натовп співає гімн. Від цього болить голова. Я тікаю з натовпу, а через деякий час він розходиться.

— Треба повертатися до школи, — говорячи думки вголос, проходжу мимо базару.

— Купуйте м‘ясо! Купуйте! Курятина за дешевою ціною!

Почісую лису потилицю:

«М‘ясо? В нашому лісі немає тварин. Люди їдять людей, називаючи це курятиною. Ось чому я вегетеріанець».

До Лісової школи залишається декілька кроків. Там на мене чекає Мудра Сова, яка постійно спить. Переступаючи поріг, помічаю потріскану фарбу на стінах і павутину, яка чипляється за одяг. Опинившись в класі, зустрічаю учительку. Мудра Сова, впершись носом у парту, сопить. Прокинувшись, вона дивиться скрізь учнів. Відблиск у її очах, як у кривавій калюжі, лякає мене. Урок починається, але замість звичного писання, в напівпусту кімнату заходить чоловік у масці. Серце падає у п‘яти.

— Ви знаєте, що нашому Лісі ніколи не було злочинів? — кричить сторож порядку.

— Знаємо! — відповідають однокласники, поправляючи піджаки з латами.

— А знаєте, що буде з тими, хто порушить його? Мені потрібен доброволець, — він хапає мене за руку, а я розумію, що досі стою біля дверей. Нігті, як колючий друт врізаються в тіло. Мене тягнуть із школи.

— Як тебе звати? — питає Біла Маска.

— Хитрий Лис, — відповідаю я, тремтячим голосом.

— Тобі пощастило. Ти дізнаєшся про те, що не знають інші.

Виходячи з школи, у ніс вдаряє запах гнилі, від якого паморочиться голова. Тонкі дерева сміються наді мною, хлопаючи листками. В очі б’є світло, яке здатне випалити їх. Відчуваю, як по нозі повзають мурашки. Вони вгризаються в шкіру, а я вигинаюся від болі. Мене ведуть у центр лісу. Намагаюся вирватися, але все даремно. Мою ногу приковують до дуба, а мороз лоскочить серце.

— Тримай, — поліцейський витягує із кишені ганчірку і кидає її на землю. — Ти знаєш, що робити.

Тепер я чистильник взуття. До мене в чергу стають люди. Деякі з них босі, дивляться з здивуванням. Я впираюся в холодну землю.

«Як і мене, їх змусили».

Першими я бачу черевики з діркою на носкі і товстою підошвою. Хочу підвестися, але рука Білої маски заважає мені.

— Я не буду цього робити! — злість, як отрута розходиться по тілу.

— Ти що дурний? Ти хочеш, щоб тебе відправили в Таємний ліс? — доноситься сиплий голос.

— Та я не буду цього робити, чорт забирай! Здохни, падлю… — не доказавши речення, відчуваю на язиці смак пилі та землі.

«Це падло засунуло мені ганчірку в рот».

У висках чується пульс, а в натовпі — насмішки. З мене знімають наручники та кандали і ведуть до Таємного лісу. Шлях тернистий. Колючки та гострі камінці врізаються в ноги. Мені зв‘язують руки та залишають самого. Скрізь сльози бачу галявину та голі дерева. Тіло кидає в холод. Крик. Поміж гілками помічаю великого птаха.

— Ти голуб чи сокіл? — питаю його. — Я ще ніколи раніше не бачив пташок. Цікаво, а правда, що у горобців крила розміром з дім, а дзьоб може прорубити стовбур?

Незнайомець сідає на віття та зиркає чорними очима. Його пір‘я сяють, як сльози на сонці. Із далечини доноситься приємний голос. Ступаю вперед. Запах гнилі затуманює розум. Мотузка здавлює руки, від чого біль вдаряє у серце. А воно хоче вирватися із тіла. Розумію, що торкаюся до чогось слизького. Під ногами лежить труп із розпоротим животом. Нудота. Я врізаюся лицем об камінь і «засинаю».