18 Розділ

    Порожня труна стояла посеред залу, накрита чорним полотном. Над нею висів герб імперії. Чимало людей зібралося сьогодні тут. Всі були вбрані в траурний одяг. Дехто схлипував, але більшість не виказували своїх емоцій. Мармурові плити вбирали в себе кожен крок і кожен подих. Вогонь у чашах горів рівно. Здавалося б, саме полум'я схилялося перед іменем загиблої. Великий Радник зробив крок уперед.

- Солдати Тіні! Сьогодні ми прощаємося з тією, хто не знала страху. Тією, чия вірність була міцнішою за вогонь. Ксарія Ґомес - не відступила. Не втекла. Не благала. Вона стояла до кінця. Між супостатом і тінню, між ворогом і нашими таємницями. Її тіло згоріло. Але її ім'я навіки викарбуване в історії імперії. Вона не була солдатом. Вона ніколи не стояла на бастіонах і не носила меча. Але саме такі, як Ксарія, тримають імперію живою. - Він зробив паузу й обвів поглядом залу. Перевіряв реакцію агентів на промову. Потім продовжив: - Ім'я Ґомес буде вписано до Книги Подвигів. Нехай її відданість буде служити для вас прикладом.

Воїни схилили голови. Натовпом пролетів тихий шелест.

- Ксарія була вірною імперії...

- Вона не відступила...

- Вона не зламалася...

- Ксарія наша героїня...

    А Брайан стояв у тіні колони. І не знав, що   вона померла за нього. Його душу стискали сумні думки. Він добре знав цю дівчину, і нізащо не подумав би, що колись побачить її у труні. Востаннє вони зустрічалися біля підземелля. Тоді Берлінґ  гуляв із друзями, а вона несла важливий звіт. Адам і Седрік посміялися з її відлюдькуватості. Берлінґу стало соромно. Хоча, друзі, звісно, були не винні. Брайан відвів погляд і мимоволі підняв очі вище - туди, де стояли ті, хто прийшов провести травницю в останню путь. Саме там він помітив дівчину. Вона відчайдушно стискала пальцями край плаща. Гарячково, істерично. Здається тканина була єдиним, що стримувало її від падіння. Обличчя агентки Берлінґ не бачив, бо його закривала маска кіцуне. Але гостя не плакала. Дівчина ніби забула як дихати.

- Вона не могла... просто згоріти... - Прошепотіла, ніби очікувала, що хтось їй відповість.

   Йона Мельборн була фанаткою Ґомес, тож смерть улюблениці стала для неї важким тягарем. Ксарія була для неї не просто травницею. Це диво. Надія. Сильна жінка, яка не зламалася. Джерело мудрості та спокою. Йона згадувала кожен її погляд, кожен рух і сказане слово. В них містилося стільки розуму та досвіду!

- Ви казали, що полум'я нас не зламає... - Її голос тихо задзвенів у цілковитій тиші. - То чому ж воно забрало тебе?

Ненависть піднялася у серці Мельборн. Це багаття... Як воно посміло її знищити?! Хто дав йому право вбивати Ксарію?! Вбивати таку людину! "Я ненавиджу вогонь." - Подумала дівчина. - "І ненавиджу того, хто його розпалив. Хто б це не був, чоловік чи жінка, він тепер назавжди мій ворог. Бо він ворог Ксарії." Вона рішуче спустилася вниз, востаннє кинувши погляд на труну свого кумира. "Я не забуду тебе." - Промайнуло у свідомості. - "Ти навіки житимеш у моєму серці. І тому... Я стану такою, як ти. Такою ж сильною і незалежною. Я докладу зусиль, і невдовзі вся імперія дізнається про моє ім'я." Йона твердо кивнула головою в такт цій думці. Мельборн ще не знала, як саме вона доб'ється слави. Але одне вона знала точно: на горизонті подій народжувалася нова героїня-самурай.