12 Розділ

   Безлюдний коридор. Простір переповнювала глуха луна поодиноких кроків. Брайан добре знав цю дорогу. Він чудово пам'ятав кожен куточок вежі: вузькі сходи, високі арки, запах чорнила й металу. Виходячи на останній поверх, юнак помітив, що двері до кабінету відчинені. Отже, на нього чекали. І схоже, вже давненько. Берлінґ зайшов. Великий Радник саме стояв коло підвіконня, коли за його спиною хтось мимоволі кахикнув. Не обертаючись, Лоренс промовив:

- Вітаю тебе, агенте Берлінґ.

- Добрий день, Великий Раднику.

- Ти чудово впорався із своїм завданням. Палац Альдівії впав майже без бою, артефакт викрадено... Король у нашій в'язниці. І все це завдяки наданим схемам і твоїй акторській майстерності.

Брайан злегка нахилив голову.

- Радий служити імперії.

   Тільки тепер Крайт повернувся до нього обличчям. У руках він тримав невеличку капсулу. В ній знаходився запечатаний наказ. Радник натиснув на поверхню. Капсула розкрилась і спроєктувала повітряну карту. На ній чіткими лініями вималювалася країна Гелуній з усіма її сніжними долинами та каньйонами. Маленький край, вкритий вічною зимою. Територія, ще не підкорена Темною Імперією.

- Там зберігається артефакт: кришталеве серце Полярної Зорі. Його охороняють бореаліські монахи та старовинні механізми. Вони вважають, що він недосяжний. 

Крайт ледь помітно усміхнувся.

- Але вони помиляються.

Брайан мовчки кивнув. Він зрозумів натяк.

- Ти працюватимеш в парі. - Промовив Лоренс. - Самому тобі буде важко проникнути в храм Бореаліс. А на великі групи людей артефакт може зреагувати. Разом з Аеріксом ви вдало попрацюєте та заметете сліди.

Солдат підняв погляд.

- Моя мета - здобути кристал?

- Саме так. - Погодився урядовець. - Без шуму. Без привертання уваги. І без розголосу. Ніхто не має знати, куди ти прямуєш. Всюди є вуха СМЕРЧУ та альянсу, тому слід зберегти це в таємниці. Останнім часом в нас і так купа проблем. Наприклад, принцеса Вейн, яка зникла в горах. 

Берлінґа це схвилювало, та він не подав вигляду.

- Я розв'яжу будь-яку проблему, пане Великий Раднику.

                                       ***

   За склом кабіни вирувала снігова буря. Літальний апарат "Чайка" поволі пролітав над землею Гелунію. Долину застелило лапастим снігом. Головний ілюмінатор намок і вкрився дрібними краплинами води. Попри труднощі, "Стріла" впевнено тримала курс. Вона інтуїтивно відчувала кожен порив вітру, кожну його примху. Вейн навіть захопилася її роботою. Аллен нізащо б так не змогла.

- Видимість падає. - Буркнула Наомі, нахилившись ближче до панелі. - В усьому винен клятий сніг. Але ми вже над Північною Тундрою. Звідти до храму летіти щонайменше тридцять хвилин.

- І ти справді думаєш, що імперія ризикне штурмувати його зараз? У таку погоду? - Тихо запитала Аллен. Дівчина криво посміхнулась.

- Темна імперія? Ризикне. Це їх фішка. Ох! - Солодко позіхнула. - А знаєш, чому б тобі не заварити мені чорного чаю з бергамотом?

Вейн швидко скочила з крісла.

- Чаю? Я зараз. Ти тільки скажи.

Саперка розслаблено потягнулась і знову заходилася натискати на кнопки.

- Ось так вже краще. Хочеш, я розповім тобі, як потрапила в СМЕРЧ?

У відповідь на її слова, з кухні голосно захрипів чайник. Наомі почала свою розповідь:

- Ще змалечку я була одна. Зовсім одна. Сирота. Я не знала ані свого батька, ані своєї матері. Наша сім'я походила від племені драконів-перевертнів: напівдраконів-напівлюдей. Що й казати, не пощастило мені. Таких, як ми, вважали ізгоями. Племена переверетнів ненавиділи й переслідували. Ініціатором того був Темний імператор. Не знаю, що саме наш народ зробив йому, але він один за одним випалював наші міста й села. Через це ми ховалися у важкодоступних лісах. Жили так десятиліттями, хоча нас лишалося дедалі менше. Моя мама загинула, коли мені було три місяці. Я потрапила до людської родини. Тоді й почалося справжнє пекло. Мене били. Дуже сильно, іноді до синців. Батько зневажав мене, а мама його підтримувала. Зведені брати й сестри теж знущалися наді мною. Вони псували мої речі та насміхалися. Так минуло чотири роки. А потім - я вирішила піти. Я втекла й довго блукала містом. Жила, як могла. Щастя мені усміхнулося , коли мене знайшла тітонька Цинія. Ця жінка помітила мою особливість і поставилась із розумінням. Вона відвела мене у густі хащі, де розташовувалося маленьке поселення ренегатів. Там мене прийняли та прихистили. Я оселилася в сім'ї вовкулак. Мені було так добре! Стривай, я тобі розповім усе по порядку. Я жила у тітоньки Цинії. Тієї самої, що знайшла мене тоді на вулиці. В нас ще був тато Баррі, молодший брат Ноа і старша сестра Лавінія. Тут кожного любили та приймали таким, яким він є. Втім, моє щастя тривало недовго. Все обірвалося, коли наше маленьке селище знайшли імперські солдати. Почалася паніка. Імперці увірвалися в селище, підпалили будинки. Я сховалася на горищі, тремтячи від жаху. В цей час до будинку зайшов один із воїнів. Він почув моє схлипування. Цей дурбецало пішов просто на горище, невідомо для чого. Може, щоб розважитися із маленькою дівчинкою, а може й щоб прикінчити мене. Словом, солдат піднявся сходами на горище. В його руках був гостро заточений ніж. Я лежала притиснута до стіни й чула його кроки. Я вже знала, що помру. Боєць кинув у мене ніж. Певно, він так би й влучив у мене, якби не тітонька. Вона закрила мене собою і зупинила нападника. Гострий предмет поцілив їй просто в серце. Останні слова Цинії були такі: "Наомі, ні в якому разі не покидай стріляння з лука. Чуєш? Ні в якому! Це справа твоєї душі." Як потім виявилося, решта членів родини також померли під час вторгнення. Селище спалили до тла. Мабуть, я була єдиною, хто вибралась живою і втекла. Кілька днів поспіль я блукала лісом, і лише потім натрапила на маленьке місто. Там я познайомилася з компанією місцевих гангстерів і певний час жила з ними. Ми крали їжу й одяг на ярмарках. Гуляли допізна. Вешталися по тавернам. Наші фото висіли чи не на кожному паркані. Не життя було, а казка! Та все закінчилося, щойно мене арештувала міська варта. Певний час потому я жила в передтюремному блоці. А до СМЕРЧу я потрапила зовсім випадково. Була бійка між заарештованими. Я перемогла за допомогою луку. Тоді мене й помітив один із членів повстання. Мені запропонували угоду, від якої неможливо було відмовитися. Чому я приєдналась? На це є багато причин. По-перше, хочеться помститися імперії за батьків і тітоньку. По-друге, я люблю усілякі бунти та заколоти. І, зрештою, тут набагато веселіше, аніж у казематі.