9 Розділ

    Темрява нависла над річкою, а човни повільно пливли крізь туман. На носі судна хитався великий ліхтар, кидаючи на воду тремтливий відблиск. Крапав дрібний дощ. На вулиці панувала мряка. Полонених розсадили по байдаках і поставили солдатів для охорони. Їх було по двоє на кожне судно. Король Альдівії намагався тримати себе в руках, але виходило це погано. Вейн бачила, що батькові зле. Саму ж її посадили на мокре сидіння, а руки зав'язали спереду.

    Вони випливли за межі міста. Ґондола рушила вгору по ріці й попрямувала до території Темної Імперії. Аллен мовчки стиснула зуби: її рідна домівка танула в нічній пітьмі. А втім, прямо із надр ріки вже клубочився ранковий туман. Неслухняні хвилі час від часу кидали корабель на різні боки. Бризки води летіли всередину, тож сидіння стало мокрим та слизьким. Слуги приголомшено мовчали, бо були шоковані таким поворотом подій. 

    Вона опустила погляд на причал. І раптом помітила серед воїнів знайому постать у аквалорському плащі. Вільям. Серце стиснулося. Світло ліхтаря вихопило збоку чіткі риси обличчя. Він стояв спокійно, наче хаос навколо не мав до нього жодного стосунку.

- Еверхарт? - Вирвалося в неї пошепки. Юнак, що приходив до неї увісні. Той, із ким вона танцювала на балу. Вільям злегка нахилив голову. Мабуть, помітив її погляд. Не зніяковів, не здивувався. Навпаки - його губи ледь смикнулися в холодній усмішці. Легкий рух, що знищив останній клаптик довіри. Вейн відчула слабкість у ногах. Дівчина все ще відмовлялася вірити у зраду. Може, він у полоні? Можливо, його змусили? Але потім один із воїнів імперії підійшов до аквалорця. І звернувся до нього, як до старшого: 

- Капітане Берлінґ, настав час діяти.

Ілюзії розсипалися вмить. Аллен розплющила очі й подивилася на гірку правду. Брайан навіть не відвів погляду від неї. Кивнув головою так, ніби визнавав здогад і водночас насміхався з її довірливості. "Я повірила в маску." - Подумала дівчина. - "Та що там казати, усі повірили. Ми думали, що він - нащадок Держави Моря. Закривали очі на очевидне, а Берлінґ скористався цим. І під нашим носом спокійно передавав усю інформацію імперії. Цей хитрун був значно розумнішим за всіх нас." Принцеса покірно опустила голову. Тепер вона знала, хто привів ворога до палацу. Хто приніс імперії шлях до серця Альдівії. А найважче - тепер усе залежало саме від неї. Вейн мусить зупинити його або бодай вижити, щоб розповісти світові правду. 

    Мотузка на руках трохи розмокла. Вузол зробився слабшим. Аллен відчула це, коли в черговий раз спробувала вивільнитися. "Аби лиш тільки охорона відволіклася." - Подумала вона. - "І я, певно, змогла б якось утекти." Береги стали крутими. За поворотом ріки виринула знайома скеля Мандрагора. Аллен упізнала б це місце будь-де. "Моя батьківщина." - Болючий спогад змусив королівну злегка здригнутися. - "Край, де  розпочалося все. Я тут мешкала з батьком у своєму минулому житті. Були численні тренування на мечах, дружні поєдинки і магічні заняття. На цій скелі стояв наш будиночок. На височині батько вчив мене володіти магією: відчувати її, жити нею та захищатися. Саме він зробив мене тією, ким я є: арканісткою."

    Несподівано судно різко гойднуло набік. Солдат поруч на секунду відвернувся, щоб схопитися за край борта. Цього вистачило. Дівчина непомітно затисла мотузку між дошками сидіння і різко смикнула вниз. Волокна тріснули. Ще один ривок - і вузол роз'їхався. Серце закалатало. Вона не стала вставати. Лише нахилилася так, ніби втратила рівновагу. У цей момент ще один байдак позаду щось вигукнув. Агент знову відволікся, силкуючись почути слово, загублене в тумані. Вейн зібрала повітря в грудях. Ідеальний момент.

    Принцеса кинулася за борт. Холодна вода ударила в груди. Від крижаного подиху стихії злегка перехопило дихання. Проте Аллен не втратила орієнтацію. Хвиля підхопила її і понесла до знайомої скелі. Воїни закричали, але туман проковтнув ці звуки. Вейн намацала рукою слизький виступ. Ухопилася. Підтягнулася на руках і залізла на стрімкий берег. Поки ґондоли розверталися, хвилі й туман приховали її. Здається, сама стихія взяла королівну під захист.

    Тепер вона була одна. Лежала на гладкому камінні та тремтіла усім тілом від холоду. Потім насилу підвелася, обпершись рукою об шершаву поверхню бурого каменю. Прислухалась. Тихо. Було тільки чутно як дзвінко щебечуть птахи у гірських лісах. Світало. З-за обрію ліниво виплив круглий шматочок сонця.

    Коли розсіявся туман, Вейн вже пішки йшла крізь густі зарослі дерев. Дівчина збиралася дістатися до скелі не раніше за захід сонця. Кожне деревце й кожна травинка пробуджували в ній нові спогади. Ця прозора вода в ріці з дитячих спогадів. Ці величезні дуби, які посадив її колишній тато. І взагалі, це життя, яке їй довелося прожити. Не королівське, не помпезне, а буття доньки чарівника. Воно було сповнене магії та дивовижних відкриттів. Тільки обірвалося зарано. У тридцять два роки Вейн підступно вбив імперський воїн. Вона жахливо не любила згадувати цей момент. "Тоді мене звали зовсім інакше." - Розмірковувала Вейн, підіймаючись гірською стежиною. - "Арабелла Вайлд, ось як мене звали. Донька одного з наймогутніших арканістів - Адольфа Вайлда. Батько бачив у мені майбутнього воїна-заклинателя. Він покладав на мене великі надії. І я, зрештою, багато чого зробила б, якби... Якби мене не вбили. І батька... Мого батька! Ненавиджу того, хто це скоїв! - Лють у душі закипіла з новою силою. - Ненавиджу кожного імперця!" Вейн пришвидшила рух. Її розумом заволоділа палка ненависть. А ще розчарування у Брайанові. Принцеса повірити не могла, що колись покладалася на його доброту. Аллен нізащо цього б не визнала, але колись вона відчувала до нього симпатію.

    Шлях зайняв добрячих чотири години. Дівчина відчувала кожен крок у виснаженому тілі. Мокрий одяг липнув до шкіри, а волосся звисало важкими пасмами. Ноги стомлено ковзали по камінню. Здавалося, сама земля випробовує принцесу на міцність. Але коли сонце здійнялося вище, самодержиця помітила: що ближче підходить до скелі, то меншою стає втома. Неначе щось попереду притягує її і підтримує невидимою ниткою.