8 Розділ

   Це сталося вночі, коли вся країна поснула, і тільки цвіркуни тихо співали у зеленій траві. Міста були насторожені й тихі, ніби сама Альдівія затамувала подих. Небо вкрилося дощовими хмарами. Місяць сховався. У повітрі витав холод і сирість. Збиралося на гарний дощ. А може й на грозу, бо вдалині спалахнула невелика блискавиця. Тоді й розпочався наступ. Ця фатальна подія, яка вирішила все.

   Тінь від загону імперії майже губилася в темряві. На міських стінах, за річкою її не було видно. Агенти поволі просувалися вперед. Командир полку, Ґільберт Шталь підняв руку. Рух зупинився.

- Тут. За мапою Берлінґа вхід має бути за старим млосним шлюзом.

   Хлопці обійшли зарості очерету, і полководець ледь відсунув металеву решітку. Раптово звідти ринув потік брудної води. Задзюрчало. З'явився гидкий запах болота, цвілі та гнилля. Кожен відчув легкий ком нудоти, що підступив до горла. Ґільберт нервово ковтнув. Однак без вагань спустився у вологий прохід. Його огорнув жахливий сморід. Ноги одразу ж промокли. Військові чобітки просякли болотянистою рідиною аж по коліно. 

- Пам'ятайте: йдемо без шуму. Палац у трьох сотнях метрів під нами.

Решта неохоче ступила у каналізаційний стік. Глухий брязкіт металу й перший крок по каменю прозвучали неприродньо голосно. На мить, усі завмерли. Проте поверхня лишилася спокійною, тому солдати продовжили свій шлях. 

- Жахливе місце. - прошепотів хтось побратимові у шолом.- Якби не місія, нізащо сюди не попхався б. 

  Прохід був настільки вузьким, що довелося пробиратися вервичкою. На сирих стінах блищала вода. Подекуди, мутні краплини з тихим плюсканням крапали на підлогу. Вони заплямували речі ватаги. Шталь надів маску та прошепотів:

- Далі рухаємося за червоними позначками. Брайан сказав, що вони ведуть до головного підземного переходу.

Він торкнувся стіни і виявив крихітний знак, нанесений спеціальною фарбою. Вона тьмяно світилася червоним кольором у темряві. Ґільберт задоволено посміхнувся. Все йшло за планом. Агенти Темного Імператора працювали на відмінно. 

  Чим глибше загін заходив, тим ширше ставав тунель. Тут уже не було труб - самі лише кам'яні стіни. Вони належали старому укріпленні міста, зведеному багато поколінь тому. Один із розвідників зупинився.

- Ми під нижнім двором. - Мовив, прислухаючись. - Зараз має розпочатись патрульний маршрут королівської варти зверху.

Час від часу згори було чутно скрип або приглушені кроки. Імперці рухалися повільно й узгоджено. Капітан намагався уникати затримок. Але іноді він все ж пригальмовував, коли над головою проходили вартові-мінотаври.

  Так вони підійшли до важких старих дверей. Двоє військових несли великі факели. Тіні від них упали на двері, злегка загойдавшись. Загарбникам відкрилося похмуре видовище. Холодне залізо й іржавий замок, важкий, немов і саме перебування тут. Чоловік торкнувся його. Пальці наштовхнулися на щось слизьке, липке і трохи гидкувате на дотик. Потягнув носом вогке повітря. Пахло чимось маслянистим та технічним. Хтось змастив замок маслом. Не надто кидається в очі, та якщо помацати... Брайан подбав і про це.

- Він готує нам шлях, як і обіцяв. - Шепнув командир. Двері відчинилися майже безшумно.

   Це був вхід на забутий технічний рівень палацу.

- Звідси - три хвилини до кімнати з артефактом. - Нагадав ватажок агентам. - Тобто, до покоїв короля. - Додав, дістаючи з наплічника роздруківку чорно-білої схеми. Це мапа, яку відсканував Брайан! Тут є все: і позначки ходів, і спрямування охорони, і слабкі місця.

- У ці володіння явно ніхто не заходив. І довгенько вже. - Сказав Блейк, підчепивши ногою маленький камінець на дорозі. І з ним важко було не погодитися. Зала й справді виглядала покинутою. Зверху щось здавлено клацнуло.

- А підйомник працює. - Зауважив Олівер. Шталь відчув невелике роздратування.

- Розмови відставити! Ми на спецзавданні, чи не так? Отож, кгхм, - відкашлявся. - Починаймо! Артефакт буде нашим до світанку.

   Вони рушили, і темрява приміщення поглинула їх. Палац, здавалось, і не здогадувався, що ворог уже всередині. Ніхто не знав. Ані король, ані слуги, ані принцеса Вейн. О, бідолашна Вейн! Вона солодко дрімала у своєму ліжку і навіть не підозрював про те, що коїлося під землею.

   Їй снився кольоровий сон. Сновидіння, сповнене сонячним сяйвом і прекрасними півоніями з королівського садку. П'янкий аромат витав над парком. Вейн стояла у білосніжній сукні, нафарбована, з пишною вогняною зачіскою. Вона мліла від щастя. Їй чомусь було так легко та радісно на душі! Певно, це тому, що настало літо. А може, то на неї так вплинули пахощі півонії? Аллен безтурботно сміялась, а її очі жваво блищали. Дівчина зайшла під тінь квітучої акації. Тут було прохолодніше. Принцеса безтурботно проспівала кілька нот. Так хороше! А втім, серце раптово забилось, затрепетало, неначе пурхливий метелик у квітці. До неї прямував Вільям. Увесь такий галантний, у чепурному костюмі. Виглядав чи то, серйозно, чи то замріяно. Погляд був філософським і задумливим. Але, помітивши королівну, він різко змінився. У його карих очах спалахнув лукавий вогник.

- Ох, вітаю вас, Ваша Сяйливосте! Пробачте, якщо турбую, - сказав Еверхарт, зупинившись на відстані кількох кроків. - Але я подумав, що вам може знадобитися моя компанія.

Вейн одразу посерйознішала, а її личко набуло дещо суворого вигляду.

- Ні, не може, - трохи зарізко відповіла вона.

Принц усміхнувся. Нахабно та грайливо, як і зазвичай.

- Все одно залишусь.

Вейн стиснула вуста у суцільну тонку лінію.

- Вас не хвилює моє "ні"?

- Абсолютно!

Він підійшов до куща з півоніями і несподівано зірвав квітку. Дівчина відчула, що починає закипати від люті.

- Що ви робите?

- Псую королівську власність, але зі стилем. - Жартома промовив Брайан та обтрусив з пелюсток кілька росинок. Потім повернувся до Аллен.

- Це для вас, Вейн.

Він подав півонію долонею догори, бережно, майже шанобливо. Як на диво, це було зроблено без нахабства й без виклику. Просто подарунок.  Королівська донька розгубилася. Вона очікувала чого завгодно, тільки не цього. Це точно має бути якийсь жарт! Цей чужоземець якийсь дивний. Від нього постійно не знаєш чого чекати. Проте Вейн прийняла квітку, хоч і почувалася вкрай здивовано. Це була мить тиші. Мить, коли Вільям зняв маску.