7 Розділ

   Цього дня Коннор Аллен був не в гуморі, починаючи ще з самого ранку. Він сильно нервував, бо на нього чекала вкрай важлива зустріч. Кожна клітина його тіла добре пам'ятала про це. Зустріч із Аквалором. Найвизначніша подія у його житті. Та що там казати, тут вирішувалася доля цілої країни! А може, й усього світу. Все, до чого він так прагнув, могло б стати реальністю. Приєднання наймогутнішої держави до альянсу, спільна перемога над імперією.Тільки б Вільям погодився! А втім, все залежало від нього, Коннора, від успіху його промови. Це справді збуджувало і лякало водночас. Після безсонної ночі король підбадьорив себе чашкою чорного чаю та чималим шматком пахлави. Потім вдягнув найвишуканіший одяг і вирушив до зали Аудієнцій. Але там все ще було порожньо. Це й не дивно, бо організатором наради був сам король. А організатори завжди приходять першими. Нащадок Алленів тихо зітхнув та зручно влаштувався за столом. Чомусь, йому одразу пригадалися ранкові слова Вейн і її тепла усмішка. 

- Батьку, - тихо сказала принцеса, погладивши його посивілу голову. - Розумію, ти хвилюєшся. Але запевняю тебе: все буде добре. Ти обов'язково впораєшся з промовою. Ти ж так довго її готував! До того ж, це не перший твій публічний виступ. Ось побачиш: незабаром в альянсі стане на одну країну більше. 

Вона підморгнула йому, і батько полегшено усміхнувся. Напруга не зникла, але настрій значно покращився. Що-що, а його донька, як ніхто вміла підбадьорювати. Така розмова трапилася між ними вранці. 

   Коннор підвів очі, повертаючись до реальності. Портрет знаменитого предка на стіні з гордістю дивився на сина. Здавалося б, сам Геральд Аллен схвально поставився до його дій. Тихий передзвін дзвонів підтвердив це. Ген-ген далеко й нечітко, але вони відлунням пройшлися по всім найближчим округам. Час наради. От-от мали б прибути посли. Та не всі приходили вчасно. Найпершими прибували саме володарі малих королівств, таких от як Гронмар або Мальді. Вони ввічливо віталися з головою альянсу, потискаючи йому руки. Дехто схилявся у формально-офіційному поклоні. Та Коннор бачив дещо інше у цих жестах, аніж просто королівську ґречність. В них відчувалася улесливість і обережність. Ці країни добре знали, як залежить їх доля від рішень альянсу. Самі ж були занадто слабкими, щоб вистояти перед загарбницькою навалою імперії. Їх внесок у військовий союз мізерний - всього лиш кілька десятків боєголовок. Вони бордюр. Вони тягар для сильних держав. У разі чого, ніхто не стане шкодувати про їх вигнання. Інша ж справа - це економічно потужні королівства з гарно розвиненим промисловством та технікою. Вони не мали жодної вигоди від альянсу, хіба що один лиш клопіт. Потрібно ділитися зброєю, витрачати час на безрезультатні наради... Це зовсім не імпонувало амбітним правителям! Вони вкладалися у процвітання, технічний прогрес і достаток. Прагнули особистої перемоги над Темним Імператором. То що ж міг дати їм жалюгідний союз? Нічого, нічого і ще раз нічого. Звісно, що такі королівства не надавали великого значення зборам та часто запізнювалися. Король Аллен терпляче це зносив, хоча на душі йому було мулько. 

   Та ось, нарешті всі зібралися. Коннор прочистив горло, збираючись виголосити ключову промову у своєму житті. Всі присутні дивилися на нього з німим очікуванням. Так зазвичай дивляться на впливових людей із високим статусом. Це було приємно, але водночас і дуже напружувало. Король хвилювався, аби все пройшло за планом.

- Шановні представники королівств, союзників і тих, хто сьогодні вперше сів за цей стіл. Ми зібралися тут не для того, щоб повторювати старі страхи, а щоб вирішити, яким буде завтрашній день нашого світу. Кожне королівство принесло із собою власну правду, власну тривогу і власну надію. І сьогодні, за цим столом, ми складаємо ці істини в один голос. Я прошу вас говорити відверто. Вітер змін уже торкнувся наших берегів, і ми не можемо удавати, що не чуємо його. Уже є втрати, є загрози, є ті, хто готується порушити рівновагу. Але є й ми. Альянс існує не заради титулів або корон. Він існує, щоб кожне королівство могло вижити, коли хтось інший захитається. Якщо один падає, інші тримають. Це правило народилося не в тронних залах, а на полі битви, коли справжні наміри видно без прикрас.Тож сьогодні ми обговоримо дуже важливе питання, а саме: можливе приєднання Аквалору до альянсу. Не забувайте: перед нами не просто карта кордонів, перед нами долі наших людей. Нараду оголошую відкритою.

Голова альянсу замовк, утримуючи паузу. На мить стало зовсім тихо, і було тільки чути як відчайдушно дзижчить муха, б'ючись об віконну шибку. На стіні повільно відбивав свій такт старовинний годинник. Усі мовчали. Обмірковували сказане. А потім почалися перші коментарі на тему висловленного. У залі стало шумно. Гості зашелестіли, загомоніли за столом. Країни скучкувалися групками; слабші до слабших, сильніші до сильніших. Хтось плекав тиху надію на перемогу, хтось недовірливо сміявся. У тому сміхові зазвичай вчувалися нотки легкого сарказму та гіркоти. Того невловимого суму, добре знайомого знедоленим і зневіреним. Були на нараді й країни, що зверхньо всміхнулися. Вони поставилися до промови поблажливо, бо не надто вірили у ефективність союзу. Ці гості більше покладалися на власні військові сили й економіку. Але не тільки вступне слово викликало таку яскраву реакцію у делегатів. Причиною шквалту обговорень стала ще й поява нового емісара - молодого юнака у елегантному заморському костюмі.

- Як ви гадаєте хто це?

 - Що він тут робить? 

- Це і є посланець Аквалору?

- Так! Он бачите, в нього в руках їх фірмова реліквія?

- Це ж тисячолітня Талморіанська перлина!

- Саме так!

Ось такі розмови можна було почути за конференц-столом. Коннор підвів голову. Його усмішка була широкою, але навколишні відчували, що вона вимушена. Крізь відлуння зали і шепіт сотні голосів, пролунав його вагомий голос:

- Ми безмежно вдячні Аквалору за те, що вони послали нам свого принца. Його слово сьогодні особливо важливе. Ми просимо коротку заяву стосовно можливого внеску їхньої держави та умов. - Він кивнув головою до парубка. - Прошу, Вільяме Еверхарте - без довгих промов.