5 Розділ

   Він більше не бачив її. Але досі відчував у своїх долонях тепло її рук. Досі дихав м'яким ароматом жіночих парфумів. Ці пахощі глибоко врізалися йому в пам'ять. Вони пробуджували уяву, малюючи світлий силует принцеси. Брайан і сам не знав, що його так зачепило в цій дівчині, але його серце здригалося щоразу, коли він бачив її. Так, Вейн Аллен, безперечно, гарненька. У неї хвилясте руде волосся з легким відблиском міді. Волошково-блакитні очі й вродливе обличчя. Тонка постать, майстерно підкреслена мереживним корсетом. Її мелодійний і ніжний голос звучить для вух, немов солодка музика. Та є в ній щось значно більше, ніж просто врода. Певна загадковість і дивовижна енергія, яка так заворожує і манить його. Це здається таким дивним і незвичним для нього. Берлінґ віддав би все, аби краще пізнати цю жінку, розгадати її таємниці. Вона не була схожою на інших впливових панянок, бо, вочевидь, носила в собі особливу іскру. Можливо, це проникливий, гострий розум, зазвичай не властливий для більшості придворних леді. А може, річ у щирості та душевній доброті? Втім, хіба це так важливо? Так чи інакше, але Вейн якимсь чином заполонила його серце, стала особливою для Брайана. Зв'язок, що з'єднував їхні душі був крихким, проте з кожною зустріччю дедалі міцнішав. Чи це доля? Мабуть. Агент щиро сподівався, що за зовнішнім холодом, дівчина приховувала взаємність почуттів. "Якби ж тільки вона не була спадкоємицею ворога..." - Ця думка, така правдива й водночас гірка, боляче впивалася солдатові у мозок. - "Тоді б ніщо не стало мені на заваді! Хоча... Про що це я думаю?"- Сувора реальність обдала його крижаним холодом. - "Хіба можна крутити романи агентам? Ця безглузда нісенітниця завжди закінчується погано для серйозної роботи. Потрібно закінчувати із цим. Це просто невеличка розвага, маленька дурничка на час вимушеного відрядження. І нічого більше. Я не стану відкладати, і негайно візьмуся до роботи. Але спершу - поговорю з Адамом та Седріком." 

   Рука Брайана стрімко зникає в кишені розкішного костюму. Там лежить його прилад для зв'язку. На перший погляд він маленький і непримітний, проте дуже корисний на спецзавданні. Агент зараз знаходиться у себе в кімнаті, а отже, ніхто не зможе підслухати його. Просто ідеальна мить для розмови.

 - Привіт, друже! - Сповнений радості голос Седріка швидко виводить юнака із роздумів. Брайан здригається від несподіванки. Погляд мимоволі падає на гладке відображення у крихітному дзеркальці. Фіксується на розслабленому обличчі товариша-співробітника. Нині ще тільки перший день на спецзавданні, а в Д'юса святковий настрій триває і досі. Ніякого напруження або тривоги за майбутнє, які так властливі Берлінґу. Немовби це дитяча гра, а не військова місія.

- Вітаю! Як у вас справи з Адамом? Перші успіхи вже є?

Седрік втомлено позіхає.

- Можна й так сказати. Ми добре влаштувалися на своїх ролях, і, здається, у ворожому керівництві нам повірили. Але загалом сьогоднішній день був більше для освоєння, аніж якихось активних дій.

- Певно, що так. Я також поки що мало у чому просунувся. Хоча... Сьогодні вночі я прагну краще дослідити будову цього химерного маєтку.

- Чудово! - Напарник неабияк зрадів за друга. - А знаєш, я навіть трохи заздрю твоїй роботі. - Додав, трохи посмутнівши. - Твоя посада гарна, вся влада в твоїх руках, хоч і на деякий час. Житимеш в розкішних покоях, дихатимеш пахощами садових квітів. Ще може з якоюсь привабливою панною познайомишся, адже в палаці багато таких. А тут, куди нас направили... Словом, у будь-якому разі роль принца Еверхарта виглядає більш виграшно. Бо в керівництві правила й умови набагато жорсткіші. 

Брайан хотів було краще розпитати про посаду Седріка. Вже навіть приготувався, щось сказати, але розчаровано замовк. Бо агентам не дозволялося надто багато розповідати про свої місії навіть власним побратимам. Якщо Д'юс чогось і недоказав, значить, так треба.

- Я передам трубку Адамові.

- Йоу, друзяко! - Зображення на мить метнулося кудись в сторону, і лише згодом зупинилося на радісному обличчі Адама ... Його темні очі жваво блищали. - Знаєш, у тебе такий чудовий костюм!

Брайан трохи знітився.

- Дякую. Швачки й справді постаралися на славу. Та от халепа - забули пришити родинного герба Еверхартів.

- Тебе хоч не викрили? - Не на жарт розхвилювався Седрік.

- Слава Богу, ні. Але цілком могли б. Тепер увесь час доведеться чимось прикривати цю похибку. Та, гадаю, нам пора прощатися, бо я вже мушу йти.

- О, як шкода!

Бадьорий настрій хлопців одразу впав, щойно вони почули цю новину. Проте, нічого вдіяти не могли.

- Ти краще вдягни яку-небудь накидку. - Порадив Адам. - Тоді тобі не доведеться постійно пильнувати за комірцем. І головне - ти зможеш розслабитися.

- Обов'язково.

Зв'язок зник. Берлінґ рвучко підвівся, востаннє струснувши із себе залишки вечірньої втоми. Знайшов скромного чорного плаща в кутку старої дерев'яної скрині. Накинув на плечі. Нехай це й не по-королівськи, зате зручно і швидко. Привезений одяг солдат ще не встиг розібрати, тож більш альтернативної заміни в нього поки не було. До того ж, цього вечора непримітність та обачливість йому явно не завадила б.

                                    ***

   Палац дихав ніччю. Пізній вечір поволі опускався над Альдівією, замальовував небо в темно-сині кольори. Довкола було так атмосферно і тихо! Багато таємниць витали у повітрі нині. Нерозкритих, нерозгаданих загадок. Мабуть, тільки осяйні зірки та променистий місяць знали їх. Святковий бал давно скінчився. Все затихло. Не було чутно ані урочистої музики, ані тихого шелесту гостей. Тільки спів цвіркунів за вікнами. І його кроки. Тихі кроки агента, що відлунювали підлогою у цій цілковитій тиші. Він дістався потрібного місця. Негучно заскрипіли старі, дубові двері.

- Ем...Вітаю, пане? 

Це прозвучало ніби тонке та несміливе запитання, бо в приміщенні було дуже темно й майже нічого не видно. Брайан зробив крок назустріч пітьмі. Солдат навіть не був певний, чи є тут хтось узагалі. Але тендітний вогник свічки у глибині бібліотеки нагадав: він не сам. Окрім Берлінґа, в кімнаті був ще й королівський бібліотекар. Проте у відповідь йому пролунала цілковита тиша. Настільки густа і гнітюча, що було чутно як тихо скрипить гусяче перо та легенько коливається полум'я свічки. Старий чоловік у потертій камізельці та запилюжених окулярах-півмісяцях, щось старанно виводив рукою на пергаменті. Він сидів за круглим дубовим столом. Його голова тихо схилилася набік, чи то від натхнення, чи то від дрімоти. Обважнілі повіки здавалися майже заплющеними. Мляво ковзало в руці сіре перо. Коли паркет під ногами у Брайана різко скрипнув, старець стрепенувся. Немовби прокинувся від легкого сну-задуми.