31 Розділ

    Скеля ще дихала жаром. Повітря над полем бою тремтіло, ніби після грози. Тільки замість дощу був попіл, а замість гуркоту - затихаючі відлуння криків і розбитої сталі. Вогонь, що ще зовсім недавно лютував тут, терер поволі згасав, залишаючи по собі чорні й обвуглені сліди, немов рани на тілі землі. І серед цього всього панувала тиша. Не повна, не мертва, а тиша виснаження.Тай стояла на краю скелі. Її плечі тремтіли, дихання було нерівним, а пальці все ще судомно стискали повітря. Вогонь навколо неї згас остаточно, і тільки легкий жар ще пульсував у камені під ногами. Дівчинка зробила крок назад і похитнулася.
- Тай! - Раптово пролунав голос знизу.
Брайан уже піднімався до неї, обережно, але швидко, тримаючись за виступи скелі. За ним трохи позаду, рухалася Наомі. Її рухи були напруженими, але впевненими, попри втому й біль.
- Не рухайся. - Сказав Берлінґ, піднімаючи голову. - Ми вже поруч.
Тай дивилася на них, і в її очах знову з’явилося те, чого не було дуже довго. Страх. Не за себе, а за них.
- Не підходьте… - Прошепотіла вона, ледь чутно. - Я… я не знаю, чи…
Її голос зламався. Наомі зупинилася на мить, перевела подих, а потім підняла на неї погляд.
- Все вже закінчилося. - Мовила лучниця тихо, але твердо. - Чуєш? Ти впоралася.
- Я… - Дівчинка похитала головою. Сльози вже текли по її щоках, залишаючи світлі сліди на запиленому обличчі. - Я не впоралася… Я…
Тай задихнулася.
- Я ж… усе це зробила…
Брайан нарешті дістався до виступу, на якому стояла вона, і обережно ступив ближче.
- Тай, подивись на мене. - Тихо сказав він. Дівчинка не одразу, але все ж підняла очі. І в ту мить її погляд зламався остаточно.
- Пробач… - Видихнула вона. - Будь ласка… пробач…
Слова лилися самі, неконтрольовано, як ті сльози, що Тай вже не могла стримати.
- Я не хотіла… я клянуся, я не хотіла… Я думала, що зможу… що це допоможе… що я врятую всіх… а я тільки… тільки зробила гірше…
Дівчинка опустилася навколішки просто на холодний камінь.
- Я завдала стільки болю… - Її голос тремтів. - Вам… усім… Я…
Наомі обережно підійшла ближче, і не кажучи ні слова, опустилася поруч.
- Гей… - Підбадьорливо мовила лучниця, поклавши руку їй на плече.
Тай здригнулася від цього дотику.
- Не треба… - Прошепотіла вона, не піднімаючи голови. - Я не заслуговую…
- Замовкни. - М’яко, але твердо перебила її жінка.
Дівчинка завмерла.
- Ти думаєш, що ми тут стоїмо, бо вважаємо тебе винною? - Додала  Наомі. - Чи тому, що хочемо тебе залишити?
Тай поволі підняла на неї погляд.
- Я… не знаю…
Брайан зробив ще крок ближче. Його голос був спокійним, але в ньому звучала втомлена щирість.
- Ми тут, бо ти для нас важлива. - Мовив чоловік. - І тому, що ти повернулася.
- Але я могла… - Вона знову захлинулася словами. - Я могла вас…
- Але не зробила. - Тихо перебив він.
Тиша на мить зависла між ними. Тай дивилася на нього, ніби не вірила.
- Ти боролася. - Продовжив Брайан. - І перемогла.
- Я ледве не програла…
- Але ж не програла.
Наомі злегка стиснула її плече.
- І цього достатньо. - Додала лучниця. Сльози текли ще сильніше. Але тепер у них вже було щось інше. Не тільки біль, а й полегшення. Десь унизу почали збиратися інші.
Сицилія, Кліффорд, ще кілька воїнів альянсу підходили ближче, обережно, наче боялися злякати цей крихкий момент.
- Вона… жива? - Стурбовано спитала принцеса.
- Жива. - Відповіла Наомі, не відводячи погляду від Тай.
- І… це вже точно вона? - Обережно додав Кліффорд.
Берлінґ кивнув.
- Так.
Сицилія зробила крок уперед. Її очі наповнилися сльозами, але жінка усміхнулася.
- Ну… Це вже непоганий початок.
Дівчинка глянула на них усіх, і її губи знову затремтіли.
- Пробачте… Я… я справді…
Принцеса похитала головою.
- Потім, - м’яко сказала вона. - У нас ще буде час для всіх цих слів.
Кліффорд Фостер важко зітхнув.
- Зараз головне - забратися звідси. Скеля нестійка, і після всього… краще не ризикувати.

Брайан простягнув руку колишній імператриці.
- Ходімо. - Промовив він.
Тай вагалася лише мить. А потім обережно вклала свою долоню в його. Долоня воїна виявилася теплою й справжньою. І це чомусь заспокоювало більше, ніж будь-які слова. Наомі піднялася поруч.
- Я піду позаду. - Вирішила лучниця. - Якщо що, то я підстрахую.
- Добре. - Кивнув чоловік.
Члени альянсу почали спускатися повільно й крок за кроком. Каміння під ногами було слизьким від пилу та попелу, а виступи крихкими, але тепер вони рухалися разом. Тай час від часу ковзала, проте щоразу чиїсь руки підхоплювали її, не даючи впасти. І кожен такий дотик був доказом: вона не сама.
Коли воїни нарешті спустилися донизу, ніч уже відступала. Небо на сході повільно світлішало. Спершу ледь помітно, а потім все яскравіше. І раптом над горизонтом спалахнула перша смуга світла, тонка й золота.
- Дивіться… - Тихо прошепотіла Сицилія. Усі підняли голови. Сонце сходило. Повільно, але впевнено, воно підіймалося над обрієм, розливаючи тепле світло по спаленій землі, торкаючись кожного каменя і кожної тріщини. Попіл на землі раптом засяяв, неначе срібло. І навіть обвуглені залишки дерев здавалися вже не такими мертвими. Маленька дівчинка стояла, дивлячись на це. Її сльози ще не висохли, але в очах з’явилося щось нове, тихе та світле.
- Воно… сходить… - Прошепотіла вона.
Брайан кивнув.
- Саме так.
Наомі усміхнулася.
- І, здається, цього разу… для всіх нас.
Тай зробила глибокий вдих. Повітря було холодним, свіжим і таким живим. Вона заплющила очі на мить. А коли відкрила, то дивилася вже не в минуле. А вперед. У новий день.