30 Розділ

   Сірість не мала ні початку, ні кінця. Вона розтягувалася в усі боки, холодна й байдужа, мов безмежний коридор, у якому загубився сам час. Під ногами була гладка і майже дзеркальна підлога сріблясто-сірого відтінку, що відбивала слабке світло. Стіни зливалися з горизонтом, розчиняючись у далині, і тільки ледь помітні хвилі в повітрі нагадували, що це місце живе… або принаймні існує. Тай стояла посеред цього безмежжя. Її дихання було уривчастим, пальці трохи тремтіли, а серце калатало так голосно, що аж відлунювало в порожнечі. Вона не пам’ятала, як опинилася тут, але глибоко всередині відчувала - це не сон. Це щось значно гірше. Це вона сама. Її свідомість.
- Отже… ти все ж таки тут. - Пролунав голос.
Він не лунав у просторі, а народжувався просто в її голові, повільно й липко, немов густий дим. Перед нею щось ворухнулося. Спершу це здавалося лише тінню без форми й без обрисів. Чорна маса, що ніби складалася з клубків темряви, які постійно змінювалися, перепліталися, розривалися і знову зливалися докупи. Ця істота дихала, жила та дивилася.
- Ти… - Прошепотіла дівчинка, відчуваючи, як холод проходить уздовж хребта. - Ти обіцяв мені…
Її голос зірвався. Тай стиснула кулаки.
- Ти обіцяв, що забереш мою душу… але не скривдиш тих, хто мені дорогий.
Темрява перед нею неначе всміхнулася. Однак це не було справжньою усмішкою. Швидше викривленням самої реальності.
- Але я злий дух, люба. - М'яко відповів голос, у якому звучала майже ніжність. - Моє слово завжди хитке. Чого ти ще очікувала від угоди з темрявою?
Дівчинка відступила на крок.
- Ти збрехав…
- Ні, - перебив він спокійно. - Я просто сказав тобі те, що ти хотіла почути.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка зброя. Вона завмерла. Пітьма почала рухатися повільніше, ніби смакуючи її реакцію.
- Ти прийшла до мене сама. - Продовжив голос. - Зі своїм болем. Зі своєю ненавистю. Зі своїм бажанням помсти. Я лише дав тобі силу. Все інше… - Він тихо засміявся. - ти зробила власноруч.
Перед очима Тай замиготіли спалахи. Вогонь, крики, обличчя людей. Лиця тих, кого вона поранила. Тих, кого зламала. Тих, кого вже більше ніколи не повернути.
- Замовкни… - Попрохала імператриця, затискаючи голову руками.
- Тобі боляче? - Голос став м’якшим. - Це добре. Біль - це те, що робить тебе сильною. Без мене ти знову станеш слабкою дитиною, яка тричі не змогла врятувати навіть власних батьків.
Її тіло здригнулося.
- Не смій! - Крик вирвався з грудей, розірвавши тишу. Темрява затремтіла… але не від страху. Радше, від захоплення.
- Ось вона. - Прошепотів дух. - Справжня ти.
Тай різко підняла голову. Її очі блищали - одне ще каре й живе а… інше вже повністю поглинуте червоним сяйвом.
- Це не я… - Тихо мовила вона. - Це ти.
- Я - це ти. - Відповів монстр. - Ми вже давно стали одним цілим.
Дівчинка похитала головою.
- Ні…
І раптом з'явилася несподівана й глибока тиша. І в ній Тай почула щось інше, тепле та далеке, наче спогад. Зоряне небо. Тихий голос батька. Його рука, що ніжно тримає її долоню. "У кожної людини є своя зірка. Скільки людей на землі, стільки ж і зірок на небі." Серце стислося. Сльози повільно покотилися по її щоках.
- Я… не така… - Прошепотіла вона.
Темрява різко заворушилася.
- Це ілюзія! - Різко кинув голос. - Слабкість! Ти хочеш знову страждати? Хочеш знову втрачати?
- Я вже втратила… - Тихо відповіла Тай. І раптом… щось змінилося. Світ навколо ніби здригнувся. Дівчинка опустилася на коліна. Її руки тремтіли, але імператриця більше не намагалася втекти.
- Я не віддам тобі себе… - Прошепотіла вона.
- Ти вже віддала. - Холодно відповів дух.
- Тоді… я заберу себе назад.
І Тай закричала. Це був не просто крик. Це був вибух. Біль, гнів і розпач. Світ розколовся. З її тіла вирвався вогонь. Яскравий, палаючий та живий. Він піднявся вгору, формуючи силует величного фенікса - вогняного оранжево-червоного, з крилами, що сяяли, мов світанок. І водночас… з її тіні вирвався щось інше. Воно було чорне, густе й  безформне. Темний дух, що клубочився, немов жива ніч. Вони злетіли над нею і зіштовхнулися на скелі, під небом, розірваним вогнем і димом. Усі завмерли.

- Що… це? - Здивувалася Сицилія. Над Тай, яка стояла навколішках, обхопивши голову руками, здіймалися два потоки сили. Один - світлий, вогняний і живий. Інший - чорний, хаотичний та нищівний.
Вони кружляли, врізаючись один в одного, розриваючи повітря й змішуючись у вихорі червоного й чорного.
- Вона… - Ледве вимовив Брайан. - Вона бореться…
Наомі мовчала. Її пальці міцно стискали край скелі.
- Тримайся… - Промовила пошепки жінка. Вихор над Тай ставав все сильнішим.
Фенікс зринав угору, розправляючи крила, але темрява знову й знову обвивала його, намагаючись задушити.
Вогонь спалахував яскравіше. Темрява густішала.
- Ти не зможеш! - Лунав голос духа, тепер уже і зовні. - Ти - моя!
Фенікс закричав голосом Тай.
- Ні!
І тоді… вогонь спалахнув яскравіше, ніж будь-коли. Він розірвав темряву не одразу, а повільно, болісно й невідворотно. Чорний дух почав розсипатися, мов попіл, розчиняючись у світлі. Його голос затихав,
розтягувався і зникав.
І нарешті запанувала тиша. Фенікс поволі опустився і зник. Імператриця упала вперед, ледь не втрачаючи свідомість. Її тіло тремтіло. Дихання було слабким, але рівним. Дівчинка підняла голову. Її очі… знову стали тепло-карими.