29 Розділ

   У цей час, десь далеко поза межами цього світу, стара жінка сиділа біля низького столу й вишивала. Її пальці повільно й уважно перебирали тонкі та майже сріблясті нитки. Вони тягнулися з клубка, схожого на сплетену павутину, і лягали у складні візерунки, що нагадували зоряні карти або ж долі, переплетені між собою так тісно, що розділити їх уже було неможливо. Поруч, на підлозі, сидів хлопчик. Стівен Вейд, підперши щоку рукою, дивився на бабусю широко розплющеними очима. У його погляді була не просто цікавість. Там жевріла тиха й глибока тривога, яку він ще не зовсім умів назвати словами.
- Вона… знову бореться. - Тихо зауважив хлопчик, дивлячись не на бабусю, а кудись крізь стіну, ніби бачив те, що відбувалося далеко-далеко, у світі живих. Бабуся не одразу відповіла. Вона провела пальцями по нитці, що раптом затремтіла, і обережно вплела її в інший візерунок. Лише тоді, не піднімаючи очей, нарешті тихо мовила:
- Вона бореться вже дуже давно, дитино. Просто раніше це була трохи інша боротьба.
Стівен насуаився
- Але зараз… це вже інакше, правда? - Онук повернувся до неї. - Вона ж майже… зникла.
Жінка ледь помітно усміхнулася. Не радісно, а скоріше сумно, так, як усміхаються ті, хто знає більше, ніж хотілося б.
- Люди ніколи не зникають одразу. - Мовила стара спокійно. - Вони тануть. Повільно. Шар за шаром. Спочатку зникають їхні сумніви, потім страхи, а потім жаль… І лише в самому кінці - вони самі.
Хлопчик опустив погляд.
- Вона втратить себе?
Бабуся нарешті підвела очі. У її погляді було щось глибоке і безмежне, як нічне небо.
- Це залежить не від темряви, що в ній, - тихо сказала вона. - А від світла, яке вона ще пам’ятає.
Стівен стиснув пальці.
- Але ж світло… вже майже згасло. - Прошепотів він. У відповідь жінка обережно підняла одну з ниток. Вона була тонка й майже невидима, але всередині неї мерехтіло щось тепле і золотисте.
- Бачиш це? - Спитала стара.
Хлопчик кивнув.
- Це її спогад. Один із тих, що тримають душу на плаву навіть тоді, коли вона тоне.
Онук затамував подих.
- Це… той момент із зорями?
Бабуся ледь усміхнулася.
- Так.
На мить у хатині запанувала тиша. Тільки нитки тихо шелестіли під її пальцями.
- Чому саме цей спогад такий сильний? - Нарешті запитав Стівен. - Він же… простий.
Жінка похитала головою.
- Немає простих спогадів. - Пояснила вона. - Є лише ті, що мають коріння, і ті, що його не мають. Той вечір… був не про зорі. Він був про любов.
Стара зробила паузу, ніби обираючи слова.
- А любов - це єдине, що темрява не може знищити повністю. Вона може її викривити, спотворити, змусити боліти… але не стерти.
Хлрпчик підвів очі.
- Тоді… вона може перемогти?
Бабуся вплела ще кілька ниток, і візерунок перед нею раптом змінився. Він став складнішим і напруженішим, ніби щось у ньому намагалося розірватися.
- Перемога… - Задумливо повторила жінка. - Люди дуже люблять це слово.
Стара подивилася на онука.
- Але інколи справжня перемога - це не виграти.
Той здивовано кліпнув.
- А що тоді?
Бабуся провела рукою по готовому візерунку.
- Відпустити.
Хлопчик замовк. Його погляд знову повернувся кудись у далечінь, у той світ, де на холодній скелі дівчинка стояла на колінах, обхопивши голову, розриваючись між світлом і темрявою.
- Вона страждає… - Із жалем прошепотів він.
- Так. - Спокійно погодилася жінка.
- Хіба це… справедливо?
Цього разу вона усміхнулася трохи інакше: м’якше, але ще сумніше.
- Світ не завжди справедливий, дитино. - Сказала стара. - Він створений для вибору.
Хлопчик насупився.
- Але ж вона ще… дитина.
- І водночас - ні. Вона - це всі свої три життя одразу. Всі свої рішення. Всі свої помилки.
Бабуся нахилилася ближче до нього.
- І зараз вона стоїть перед найважливішим вибором із усіх.
- Яким?
Жінка подивилася кудись крізь стіни, крізь світи і крізь сам час.
- Залишитися собою… або стати тим, що її знищує.

У хатині стало ще тихіше. Навіть нитки здавалося б, завмерли.
Онук повільно ковтнув.
- Чому її доля така сумна?
Стара опустила погляд на візерунок. Тонка золота нитка затремтіла серед темних і майже чорних переплетінь.
- Бо всі свої три життя вона з самого початку присвятила темряві. Вона жила з думкою про помсту й роками виношувала її у своїй голові. Звісно, їй багато чого довелося пережити. Але жити помстою теж не можна, Стівене. Між добром і злом є дуже тонка межа. Вейн так затято боролася зі злом, що навіть і не помітила, як сама стала ним.
Хлопчик здригнувся.
- Хочеш сказати, що її історія вже завершена?
Бабуся повільно похитала головою.
- Не думаю.
Онук спробував усміхнутися.
- Це ж добре?
Жінка провела пальцем по темній нитці, і та ледь помітно здригнулася.
- Не завжди. Деякі історії… краще завершити.
Стівен мовчав. А десь далеко, за межами цього тихого світу, на холодній скелі, одна дівчинка все ще боролася. І її серце, розірване навпіл, билося між світлом і темрявою, ще не знаючи, що ж саме стане її останнім вибором.