27 Розділ

    Скеля здіймалася над безоднею, мов застигла хвиля кам’яного океану, і холодний вітер, що безупинно кружляв довкола, здавався живим. Він торкався шкіри, пронизував до кісток і шепотів щось невиразне, але тривожне, ніби намагався попередити про небезпеку, що ховалася десь поруч, у самій товщі каменю. Наомі, важко дихаючи, повільно підтягувалася вгору, впираючись долонею у шорсткий виступ. Її рука тремтіла  не лише від втоми, а й від болю, що хвилями розливався по всьому тілу після бою. Поруч, трохи нижче, рухався Брайан, стискаючи зуби й мовчки долаючи кожен новий крок, наче це була не просто скеля, а випробування, яке не мало права бути проваленим.
- Наомі… - Тихо покликав він, піднімаючи голову. - Ти ж тримаєшся?
Жінка відповіла не одразу. Її погляд ковзнув униз, у прірву, де ще зовсім недавно їх врятувала сила, яку важко було пояснити словами. Лише тоді вона знову подивилася вперед.
- Тримаюся. - Нарешті сказала лучниця, і в її голосі прозвучало більше впертості, ніж впевненості. - Але нам потрібно щось більше, ніж просто піднятися… Ми не зможемо зупинити її так.
Берлінґ мовчки кивнув, хоча Наомі цього не бачила. Кілька секунд вони підіймалися в тиші, яку порушував лише свист вітру й звук каміння, що зрідка зривався вниз. Потім жінка, ніби згадавши про щось дуже важливе, швидко дістала з-за пояса рацію. Її пальці трохи ковзалли по металу, але вона все ж увімкнула зв’язок.
- "Словнику"… - Неголосно, але чітко промовила лучниця. - Це Наомі. Ти ж чуєш мене?
Декілька секунд у відповідь лунало лише тихе шипіння. Воно змішувалося з вітром, і
на мить Наомі здалося, що зв’язок втрачено, як раптом у динаміку прозвучав знайомий голос.
-  Чую. "Стріла", ви де?
Жінка видихнула, навіть не помітивши цього.
- Ми живі. - Одразу мовила лучниця. - Внизу була прірва… але ми вибралися. Зараз ми піднімаємося по скелі. Тай… вона… вона вже не та.
Брайан на мить заплющив очі, почувши ці слова.
- Що ти маєш на увазі? - Одразу запитав командир.
Наомі стиснула губи, ніби підбираючи слова, які могли б передати те, що насправді передати словами виявилося майже неможливо.
- Вона сильніша… Набагато сильніша, ніж була раніше. Але справа навіть не в силі. Її погляд… її рухи… це вже не просто Вейн. Там щось інше. Щось… темніше.
На іншому кінці зв’язку запанувала коротка тиша.
- Я зрозумів. - Нарешті відповів Алістер тихіше. - Продовжуйте рух. Ми спробуємо знайти спосіб вам допомогти.
У цей момент у рації пролунав ще один голос - молодий і трохи схвильований.
- "Словнику", я підняв дрон. - Повідомив розвідник. - Я бачу їх… Вони приблизно на середині скелі.
Лучниця на мить завмерла, немов намагаючись уявити цей погляд зі сторони - маленькі фігури, що повільно рухаються по величезній кам’яній стіні.
- Добре, - відповів командир. - Подивись уважніше на саму скелю. Там щось… не так.
- Уже дивлюся… - Сказав чоловік, і в його голосі поступово почало з’являтися здивування. -  Це… дивно. Дуже дивно.
- Що ти бачиш? - Одразу поцікавився Берлінґ, нахилившись ближче до рації. Кілька секунд було чутно лише тихе клацання апаратури.
- Ця скеля… вона не зовсім природна. - Нарешті мовив розвідник. - Тут є структури, які не могли утворитися самі. Виступи… наче штучні. І ще… я бачу якісь візерунки.
- Які саме? - Напружено перепитав Алістер.
- Вони… схожі на… - Він на мить замовк, ніби шукаючи правильні слова. - На павутину. Але дуже складну, як руни.
Наомі різко підняла голову.
- Павутина? - Тихо повторила вона.
- Так. - Відповів чоловік. - І ще… "Словнику", я думаю, це не просто скеля. За архівами… тут колись було поселення. Дуже давнє. Тут жили... Хранителі Рівноваги.
Командир різко вдихнув.
- Ти впевнений?
- Наскільки можу бути. - Відповів той. - Вони… контролювали баланс між світами. Принаймні, так говорять старі записи.
Берлінґ обмінявся поглядом із Наомі.
- Це не може бути випадковістю… - Зауважив він. У рації знову заговорив Алістер, і тепер у його голосі звучала вже не просто напруженість, а справжній інтерес і майже передчуття.

- Якщо це правда. - Підсумував капітан. - То ви зараз стоїте на межі чогось набагато більшого, ніж просто поле бою. Уважно огляньте скелю. Там може бути відповідь.
Зв’язок на мить стих, але відчуття, що щось змінилося, залишилося. Жінка поволі підняла погляд угору, і тепер вже подивилася на камінь інакше. Не просто як на перешкоду, а як на щось, що ховає в собі таємницю. І тоді лучниця це побачила. Спочатку непомітний виступ, що не вписувався у природну форму скелі, наче хтось колись обережно вирізав його, залишивши тонку лінію, що майже зливалася з каменем.
- Брайане… - Різко сказала вона. - Подивись туди.
Він піднявся трохи вище і прослідкував за її поглядом.
- Ти це бачиш?..
- Так, - відповів Брацан. - І це точно не випадково.
Воїни почали обережно рухатися в той бік. Кожен крок давався важко, але тепер їх вела не лише необхідність вижити, а й цікавість, що поступово переростала в щось значно більше. Коли вони нарешті дісталися виступу, перед ними відкрився вузький прохід, який майже зливався зі скелею.
- Це… вхід? - Зацікавлено промовила Наомі. Берлінґ провів рукою по каменю.
- Якщо це і є те місце… То назад дороги вже не буде.
Жінка ледь помітно усміхнулася, хоча в цій усмішці було більше втоми, ніж радості.
- Ми й так уже далеко зайшли.
Вони обмінялися коротким поглядом і, не кажучи більше нічого, зробили крок усередину. Темрява огорнула їх одразу, але вона не була повною. Десь у глибині проходу жевріло слабке світло, м’яке, майже живе, ніби саме каміння світилося зсередини. Повітря тут виявилося іншим - прохолоднішим, важчим і наповненим дивним відчуттям, яке важко пояснити, але неможливо ігнорувати.
Воїни йшли повільно й обережно, і з кожним кроком простір навколо змінювався. Стіни вже не виглядали природними. Вони ставали гладшими та рівнішими, немов їх обробляли чийсь руки. На них почали з’являтися ті самі візерунки, про які говорив розвідник. Руни. Вони перепліталися між собою, утворюючи складні орнаменти, що нагадували павутину - тонку й витончену, але водночас безмежно складну, наче в кожній лінії ховалася ціла історія. Світло ковзало по цих лініях, змушуючи їх ледь помітно мерехтіти. Іноді здавалося, що вони рухаються, дихають і живуть власним життям.
- Це… неймовірно… - Прошепотіла Наомі, торкаючись стіни. Її пальці ледве сягнули каменю, і в ту ж мить по рунах пробіг слабкий відблиск. Символи відгукнулися на її дотик. Берлінґ нахилився ближче, уважно вдивляючись у візерунок.
- Це не просто малюнки… - Повідомив. він тихо. - Це щось більше. Це… система.
- Система чого? - Запитала жінка. Брайан неспішно провів пальцем уздовж однієї з ліній.
- Зв’язку. Між чимось.
Тиша, що запанувала після цих слів, здавалася не порожньою, а наповненою передчуттям того, що вце лише сам початок.
Попереду простір розширювався, і вузький прохід поступово переходив у великий зал, який, здавалося, не підкорявся законам звичайної геометрії. Стіни тут ніби рухалися й змінювали форму. Світло, що виходило з них, створювало ілюзію глибини, якої не могло існувати.
- Це місце… - Пробурмотіла лучниця. - Воно не схоже на наш світ.
Берлінґ тільки кивнув.
- Можливо… воно й справді не з нашого світу.
Воїни зробили ще кілька кроків уперед, і кожен із них відчував, що те, що вони знайдуть тут, змінить усе. І, можливо, дасть відповідь на питання, яке стояло перед ними від самого початку. Як зупинити Тай?