26 Розділ

   Поле бою дихало жаром. Повітря було важким та густим, наче саме небо опустилося над землею і тепер тиснуло на плечі кожного, хто ще залишався живим. Каміння під ногами розігрілося до такого стану, що навіть крізь взуття відчувалося його тепло, а дим, що клубочився навколо, робив обриси світу нечіткими й розмитими, ніби це все вже було не реальністю, а сном, з якого неможливо прокинутися. У центрі цього зруйнованого простору стояла Тай. Дівчинка не рухалася різко, не метушилася, не кричала, але від неї виходила така сила, що навіть ті, хто звик до бою, мимоволі відступали на крок. Її присутність змінювала все довкола. Світ наче підлаштовувався під нові правила, у яких не було місця для слабкості. Воїни альянсу намагалися йти вперед. Вони атакували, прикривали один одного, кричали, намагалися достукатися, але кожна їхня спроба оберталася новим болем і виснаженням. Вогонь не просто палав: він слухався, рухався, реагував, і будь-який необережний крок перетворювався на помилку.
Наомі стояла, важко дихаючи й відчуваючи, як тіло поступово здає. Кожен рух відгукувався болем, але жінка вперто трималася на ногах, дивлячись на Тай з напруженою увагою, ніби намагаючись знайти в ній хоч щось знайоме.
- Брайане… - Ледь вичавила вона із себе. - Дурню, це все через тебе, тож зроби вже хоч щось!
Брайан Берлінґ стояв поруч, трохи похитуючись, але не відводив погляду.
- Вейн… - Наомі ковтнула повітря. - Вона любить тебе, тому обов'язково дослухається.
Чоловік мовчав кілька секунд.
Його погляд був зосереджений, але в ньому читалося дещо більше, ніж просто рішучість.
- Я спробую. - Нарешті сказав він. Агент зробив крок уперед. Потім ще один.
- Вейн, - слова прозвучали рівно, хоча в грудях все вже стискалося. - Подивись на мене.
Воячка повернула голову. Їхні погляди зустрілися, і на мить усе довкола ніби стихло.
- Це я. - Додав Брайан, уже тихіше. - Ти ж пам’ятаєш мене?
У її очах щось промайнуло. Щось ледь вловиме, ніби відлуння далекого спогаду.
Брайан вдихнув глибше й хотів було вже знову щось сказати, але не встиг. Піднявши руку, Тай стиснула пальці й випустила полум'я в коханого. Хвиля вогню підхопила його, тож чоловік пролетів декілька метрів, а потім впечатався об скелю поруч. Удар виявився настільки сильним, що повітря буквально розірвалося. Агент з гуркотом врізався у кам'яну поверхню, ковзнувши по ній униз. Наомі різко стиснула зуби.

-  Нічого собі! - Видихнула лучниця.
Вона подивилася на Тай тепер уже без ілюзій.
- Значить, доведеться працювати інакше.
Жінка на секунду заплющила очі. А коли відкрила - в них уже не було сумнівів. Не думаючи більше ні секунди, Наомі відкинула лук. Її тіло здригнулося. Кістки змінили форму, а шкіра покрилася сяйливою лускою, що переливалася сріблом і фіолетом у світлі вогню. За кілька митей там, де стояла поранена жінка, здійнявся величний білосніжний дракон із довгою шиєю та широкими крилами, що розсікали гаряче повітря. Лучниця різко злетіла, підхоплюючи Брайана, який ледве встиг ухопитися за її спину.
- Тримайся! - Пролунав її голос у його свідомості, уже не людський, але впізнаваний.
Вони рвонули вперед, назустріч Тай. Вогонь здійнявся ще вище, ніби радів виклику. Дракон прорізав полум’я, залишаючи за собою хвилю гарячого повітря, але цього разу нова імператриця не чекала. Вона підняла руку, і простір перед нею ніби стиснувся. Наступний удар виявився швидким і невидимим. Наомі здригнулася в повітрі. Її політ раптом порушився, і з пащі вирвався глухий рик болю. Крило на мить втратило силу, і вони різко пішли вниз.
- Наомі! - Брайан вчепився міцніше.
Воїни врізалися в край скелі. Каміння посипалося вниз. Дракониця в останній момент встигла вчепитися кігтями за виступ, але її тіло вже тремтіло від виснаження. Майнула секунда, і ось уже над прірвою висіла знесилена жінка. Внизу панувала безодня. Угорі є все контролював хаос. Брайан завис, тримаючись за її механічну руку.
- Не відпускай… - Прошепотів він, піднімаючи на неї погляд. Лучниця мимоволі здригнулася, зазирнувши в них, адже в ньому було стільки болю та німого прохання. Її очі, великі й світлі навіть у драконячій формі, подивилися на нього з напругою.
- Я… намагаюся… - Її голос здався слабшим, ніж будь-коли.
Камінь під пальцями почав кришитися. Ще один шматок відірвався й полетів униз.
- Наомі…
Вона мовчала, і в цій тиші було більше страху, ніж у будь-якому крику.
- Якщо я впаду… - Тихо сказала Наомі. - Ти першим відпускай…
- Ні, - різко відповів він. - Навіть і не думай.
Її рука здригнулася. Сила танула. Ще один уламок відірвався, і в наступну мить жінка вже не змогла втриматися. Світ різко перевернувся. Вони стрімко полетіли донизу. Повітря свистіло у вухах, скелі проносилися повз них темними силуетами, і на якусь долю секунди здалося, що це вже кінець. А потім… Щось змінилося. Падіння раптом сповільнилося, ніби сам простір став м’якшим. З'явилося світло. Тихе, тепле й знайоме. Перед ними, просто в повітрі, з’явилася постать. Вона була напівпрозорою, немов складеною зі світла і спогадів. Її волосся ледь ворушилося, хоча вітру тут уже майже не було, а очі світилися спокоєм, якого не існувало на полі бою. Ксарія Гомес. Брайан завмер.
- Ти… - Його голос зірвався.
Вона нічого не сказала, лише простягнула руки. Їх падіння остаточно зупинилося. Воїни плавно й обережно полинули вниз, поки не торкнулися землі на дні прірви. Наомі важко видихнула й упала навколішки, ледве тримаючись на ногах. Агент опустився поруч, все ще дивлячись перед собою. Ксарія стояла трохи осторонь. Її погляд виглядав абсолютно спокійним, але в ньому було щось глибше - ніжність, біль і прощання.
- Чому… - Прошепотів він. Жінка ледь усміхнулася. Потім зробила крок ближче. Її постать рухалася безшумно, ніби сама реальність поступалася їй дорогою. Світіння навколо неї стало м’якшим і теплішим, хоча все ще залишалося нереальним, як відблиск місяця на воді.
- Ти задаєш питання, на які вже знаєш частину відповіді. - Тихо сказала вона.
Брайан хотів щось відповісти, але слова не встигли сформуватися.
Ксарія підійшла ще ближче, і замість зайвих слів, раптом обійняла його. Це заскочило його зненацька. Її дотик не був повністю матеріальним, але відчувався реальніше за будь-що інше: наче холодний вітер раптом став теплим та живим. Чоловік завмер. Наомі, яка досі трималася за камінь, різко підвела голову.
- Е… - Вирвалося в неї, але лучниця так і не змогла закінчити фразу.
І в ту ж мить Гомес трохи відсторонилась. Її погляд зустрівся з поглядом Брайана - спокійно, впевнено і без сумніву. А потім жінка поцілувала його у вуста.
Ніжно. Коротко. Без натиску - радше як жест, у якому було більше прощання або вибору, ніж про почуття. Світ навколо ніби завмер. Навіть темрява під прірвою стала тихішою. Коли вона відступила, на її губах з’явилася ледь помітна усмішка.
- Тепер ти розумієш. - Прошепотіла Ксарія і розчинилася не як вибух і не як пітьма, а як туман, що просто перестає бути. Лише слабке світіння ще кілька секунд трималося в повітрі, а потім згасло остаточно. Тиша впала різко. Наомі першою її порушила.
- Ну… нічого собі. - Поволі сказала лучниця, дивлячись на Брайана з таким виразом, ніби все ще намагалася зрозуміти, що щойно побачила. - Ти в нас, виявляється, дуже популярний серед жінок.
Чоловік моргнув, немов тільки зараз повернувся у власне тіло.
- Це… не те, що ти думаєш.
- Ага, звісно. - Наомі злегка хитнула головою і навіть спробувала усміхнутися, але вийшло більше здивовано, ніж весело. - Просто привид, який тебе рятує і цілує. Абсолютно нормальний день.
Вона на мить замовкла, а потім додала, вже серйозніше:
- І ще Вейн.
Агент кинув на неї короткий погляд.
- Ти про що?
- Та не прикидайся. - Жінка відвела очі в бік темної стіни. - Вона ж була… закохана в тебе, так?
Тишв стала густою. Брайан не заперечив одразу, і цього вистачило. Лучниця тихо фиркнула.
- Як тобі це вдається? - Спитала нарешті, вже без іронії, радше із щирим здивуванням.
Чоловік знизав плечима.
- Я не роблю для цього нічого спеціального.
- От саме це мене і дивує. - Відповіла Наомі. - У мене б так не вийшло.
Жінка сперлася спиною на холодний камінь, дивлячись у бік прірви, яка все ще дихала десь нижче.
- Якби я мала такий “успіх у чоловіків” - Додала вона тихіше. - Можливо, моя доля була б трохи легшою.
Агент не відповів одразу. Його погляд ковзнув по вузькому карнизу, по тріщинах у камені, по темряві, що оточувала їх з усіх боків.
- Це не виглядає як успіх. - Нарешті сказав він.
Лучниця слабо всміхнулася.
- Ну так. Скоріше як прокляття з натяком на драму.
Вони замовкли. Десь унизу щось знову ворухнулося не гучно, але достатньо, щоб нагадати: прірва не була просто порожнечею. Вона була живою. Наомі відштовхнулася від стіни й підійшла ближче до краю карнизу, обережно вдивляючись у темряву.
- Ми все ще тут застрягли. - Нагадала жінка. - І я зараз не відчуваю сил перевтілитися.
Агент кивнув.
- Я теж не бачу виходу вниз.
- Тоді залишається тільки вгору. - Лучниця перевела погляд на вузький виступ, який тягнувся вздовж стіни, майже зникаючи в темряві. Він виглядав небезпечно. Але це був їхній єдиний вихід. Брайан зробив один крок, перевіряючи опору. Камінь видався холодний і вологий, та все ж тримався.
- Якщо підемо повільно, - сказав чоловік. - Можемо дістатися виступу вище. Там, можливо, буде щось, що веде далі.
Наомі зітхнула.
- “Можливо” звучить як план, який я ненавиджу найбільше.
- У нас немає кращого.
Вона мовчала кілька секунд, а потім кивнула.
- Гаразд. Але якщо я впаду саме ти будеш винен у цьому, адже це була твоя ідея.
- Домовились.
Воїни зробили перший крок уздовж вузького карнизу. А прірва під ними мовчки спостерігала, ніби чекала, коли хтось із них помилиться.