25 Розділ

    Вогонь здіймався все вище, розростаючись у ширину, ніби жива істота, що нарешті отримала довгоочікувану волю. Він повз по землі, ковтав суху траву й піднімався по уламках дерев і каменю. Огортав зброю, броню, крики й страхи, змішуючи все в один безформний вир гарячого повітря і тремтячого світла. У самому центрі цієї палаючої безодні стояла вона. Маленька постать, яка вже зовсім не виглядала маленькою. Темрява, що оселилася в ній, більше не приховувалася. Вона розкривалася, розросталася і тепер керувала кожним її рухом. Вітер розвівав волосся Тай, але навіть він здавався обережним поруч із нею, ніби боявся доторкнутися. Світ навколо розпливався. Люди - вороги й союзники - більше не мали значення. Вони стали лише тінями й перешкодами, тож полум’я безжально поглинало їх, не розрізняючи сторін.
- Вейн… зупинись! - Голос Наомі прорізав простір, наповнений тріском вогню. Але воячка навіть не озирнулася. Вона більше не була тією, хто відгукується. Крок. Ще один. Земля під її ногами займалася, утворюючи вузьку стежку з живого полум’я, що простягалася вперед, туди, де височіла темна скеля, ніби зуб гігантської істоти, що виринув із самої глибини землі. Саме там на неї чекав він. Її пальці стиснули руків’я ножа. Метал відблискував у світлі пожежі, але в цьому блиску не було нічого холодного. Він здавався частиною тієї самої стихії, що вирувала довкола.
- Ти майже тут… - Прошепотів голос у її свідомості, м’який і водночас сповнений прихованої насолоди. - Залишився лише один крок. Тай не відповіла. Їй уже не потрібно було відповідати. Дівчинка просто йшла. Коли вона дісталася підніжжя скелі, полум’я позаду неї піднялося вгору, ніби відрізаючи шлях назад. Вітер змінився, став гарячішим, важчим, насиченим попелом і чимось ще. Чимось темним, що неможливо було назвати словами. Тай почала підніматися.
Кожен крок лунав глухо, віддаючись у камені. І з кожним кроком світ ставав тихішим, наче все навколо завмирало в очікуванні. На вершині її вже чекала темна постать, загорнута в чорний плащ. Вона нерухомо стояла біля краю, дивлячись у безмежжя палаючого горизонту. Капюшон приховував обличчя, але від нього виходила така щільна й відчутна сила, що навіть повітря навколо здавалося стиснутим. Імператор не обернувся одразу. Наче знав, що ворог сам прийде і не поспішав. Воячка зупинилася за кілька кроків від нього.
Полум’я піднімалося довкола, але не торкалося їх, залишаючи вузьке коло тиші серед хаосу.
- Ти довго йшла. - Нарешті заговорив правитель, і його голос лунав тихо та глибоко, немов відлуння з підземелля. - Я вже почав думати, що ти не наважишся.
Вона ледь нахилила голову.
- Я завжди доходжу до кінця. - Її голос прозвучав рівно, без емоцій.
Він повільно повернувся. Обличчя, як і раніше, залишалося прихованим у тіні капюшона.
- Арабелло… - Вимовив Темний Володар майже ласкаво. - Скільки разів ми вже зустрічалися? Скільки разів ти поверталася, щоб знову впасти?
Тай зробила крок вперед.
- Цього разу буде інакше.
- Ти завжди так кажеш. - Тихо всміхнувся імператор.
Вона відчула, як у грудях піднімається хвиля гніву, але тепер цей гнів здавався іншим - холоднішим, глибшим, ніби йшов не від неї.
- Ти знищив усе. - Твердо сказала воячка. - Людей. Міста. Життя. Ти зробив світ таким, яким він є зараз.
- Я лише показав йому його справжнє обличчя. - Відповів правитель спокійно. - Світ завжди був таким жорстоким та несправедливим. Я просто зняв маску.
Тай різко вдихнула.
- Ти називаєш це правдою?
- А ти називаєш свої ілюзії реальністю? - Темний Володар нахилив голову, з цікавістю розглядаючи її. - Скажи мені, Вейн… скільки людей ти врятувала цього разу?
Вона мовчала. Язики полум’я навколо здригнулося.
- Скільки з них вижили завдяки тобі? - Продовжив він. - І скільки загинуло… через тебе?
Її пальці стиснулися сильніше.
- Замовкни.
- Чому? - Його голос став трохи різкішим. - Бо правда болить?

Дівчинка підняла погляд, і в її очах спалахнуло полум’я.
- Я прийшла не слухати тебе.
Імператор зробив крок до неї. Тепер між ними залишалося лише кілька метрів.
- Ні. Ти прийшла, бо не змогла інакше.
Вона завмерла.
- Ти завжди повертаєшся до цього моменту. - Додав правитель. - До точки, де все вирішується. Але ти ніколи не розумієш головного.
- І що ж це? - Її голос став холодним, як лезо.
Він нахилився трохи вперед.
- Що ти вже давно перестала бути героєм.
Тиша впала між ними важка й непорушна.
- Подивися на себе. - Сказав Темний Володар тихіше. - На свою силу. На те, що ти зробила сьогодні.
Полум’я навколо них піднялося вище, ніби відповідаючи на його слова.
- Ти вбивала, не вагаючись. Ти знищувала всіх, хто ставав на твоєму шляху. Чим ти відрізняєшся від мене?
Тай мовчала, проте всередині неї щось здригнулося.
- Я… - Почала воячка, але слова застрягли.
- Скажи, - м’яко підштовхнув її чоловік. - Ти все ще віриш, що борешся за добро?
Її погляд на мить потьмянів. І саме в цю мить, голос у її свідомості прошепотів:
- Він слабкий… він намагається зламати тебе… не слухай…
Вона різко вдихнула, і темрява знову накрила її.
- Я не така, як ти. - Твердо сказала дівчинка, і в її голосі вже не було сумніву.
- Ні? - Тихо засміявся імператор. Тай підняла ніж. Вогонь навколо спалахнув ще яскравіше.
- Я прийшла, щоб покінчити з цим раз і назавжди.
Він випрямився, і вперше за весь цей час його постать стала напруженою.
- Тоді… спробуй.
Настала коротка мить тиші. Світ спершу завмер. А потім - вибухнув. Воячка рвонула вперед, залишаючи за собою вогняний слід, і повітря навколо розірвалося від сили, що вирвалася разом із її рухом. Правитель не відступив. Лише підняв руку й темрява згустилася перед ним, зустрічаючи її удар. Світло і тінь зіткнулися. І в цю мить стало зрозуміло - це вже не просто бій. Це кінець. Вона напала першою. Рух був різким, майже нечутним для ока, і водночас настільки швидким, що повітря довкола розірвалося від сили її ривка. Полум’я, яке огортало скелю, зметнулося вгору, ніби намагаючись наздогнати її, але не встигало - Тай уже була поруч. Ніж у її руці блиснув коротким спалахом світла. Імператор не відступив.