24 Розділ

   Бій навколо вже давно перестав бути просто сутичкою двох сторін. Він перетворився на хаотичний вир, у якому зливалися крики, гуркіт металу, тріск розпеченої землі та запах гару, що важкою ковдрою лягав на поле. Полум’я, роздмухане силою Тай, піднімалося вгору, мов живе, облизуючи повітря довгими язиками, і в його відблисках усе виглядало спотвореним. Здавалося, наче сама реальність почала плавитися під натиском чогось значно темнішого, ніж просто війна. Серед цього хаосу вона раптом відчула чиюсь присутність за своєю спиною. Дівчинка різко обернулася, і крізь клуби диму перед нею виринув силует. Високий воїн у важких залізних латах, які відбивали вогняне світло, роблячи його схожим на рухому тінь, укутану в жар. Його обличчя було приховане під гладким і безжальним шоломом, на якому не було жодної щілини для емоцій, тільки вузький проріз для очей, з якого дивилася темрява. Він не сказав ні слова. І не чекав. Наступної миті чоловік кинувся вперед.
Їх зіткнення видалося різким та глухим, наче два удари грому зійшлися в одній точці. Тай ледве встигла виставити руку, і її пальці, оповиті темною енергією, зупинили його клинок за кілька сантиметрів від власного горла. Іскри розсипалися довкола, наче крихітні зірки, які одразу ж згасли в задушливому повітрі.
- Хто ти… - Прошипіла вона, відчуваючи, як щось у ній напружується, неначе струна. Воїн не відповів, а лише різко вирвав зброю і знову атакував.
Його рухи виглядали точними і відточеними до ідеалу. У кожному ударі відчувалася не просто сила, а досвід - холодний, безжальний, набутий роками битв. Він не вагався, не сумнівався, не відступав. Його атаки сипалися одна за одною, змушуючи дівчинку відступати крок за кроком, навіть попри силу, що вирувала в її жилах. Її очі, вже майже повністю залиті багряним світлом, спалахнули ще яскравіше.
- Досить! - Вигукнула Тай, і хвиля вогню вирвалася з її рук, відкидаючи незнайомця назад. Чоловік приземлився на одне коліно, але одразу ж підвівся і знову пішов у наступ. Щось у цьому було неправильним. Щось здалося їй занадто знайомим.
Їхні рухи, ритм бою, навіть те, як воїн тримав клинок - усе це викликало в ній дивне й болісне відлуння, яке не мало б існувати. Її серце, яке вже майже перестало належати їй, раптом стиснулося. Воячка рвонула вперед сама. Її рука, охоплена темною силою, вдарила його в груди і з силою притиснула до скелі позаду. Камінь тріснув під ударом, розсипаючись дрібними уламками, що впали їм під ноги. Він намагався вирватися, але цього разу вона була швидшою з нього. Її пальці зірвалися до його шолома.
- Я хочу бачити твоє обличчя! - Вирвалося в неї, і в цьому крику змішалися гнів, страх і щось ще, чого Тай сама не могла зрозуміти. Метал скрипнув, і з тріском піддався. Шолом злетів убік, падаючи десь у пил і попіл. І світ на мить… зупинився. Перед нею стояв Брайан Берлінґ. Темне волосся, трохи скуйовджене після бою, знайомі риси обличчя, які реінкарнована арканістка пам’ятала краще, ніж саму себе, і ті самі очі… Ті самі очі, в яких колись відбивалося небо, коли вони були разом.
- Брайан… - Видихнула вона, і її голос зламався, мов тонка гілка. Щось всередині неї тріснуло.
Вогонь навколо на секунду згас. Світ став тихішим на одну коротку болісно світлу мить. У її свідомість хлинули спогади. Їхній перший дотик. Невпевненість у поглядах. Той танець, коли все навколо зникло, залишивши тільки їх. Його слова. Його тепло. Її серце наповнилося ніжністю так раптово, що це навіть боліло.
- Це я…  - Прошепотіла Тай, відчуваючи, як руки починають тремтіти. - Брайан… це я… Вейн…
Чоловік дивився на неї довго, пильно й холодно. У його очах не було впізнавання, лише напруження і… наказ.
- Відійди. - Тихо сказав воїн, і в його голосі не прозвучало ні тепла, ні сумніву. - Ти ворог.
Слова впали між ними, мов каміння.
- Ні… - Дівчинка похитала головою, роблячи крок вперед. - Ти не розумієш… я…

Його рука різко злетіла. Клинок блиснув, і наступної миті Брайан уже був за крок від того, щоб пробити її наскрізь. Але його випередила стріла. Золотистий спалах прорізав повітря і вдарив у руку, збиваючи траєкторію удару. Агент на мить різко відступив, і цього вистачило.
- Не смій! - Пролунав голос Наомі десь позаду.
Тай навіть не озирнулася. Вона дивилася тільки на нього.
- Я пам’ятаю все… - Мовила, і її голос тепер звучав інакше: м’якіше та майже беззахисно. - Пам’ятаю нас… пам’ятаю, як ти танцював зі мною… як казав, що…
Воячка запнулася. Подих збився.
- Це була інша людина. - Перебив він.
Її слова розсипалися.
- Ні… - Дівчинка зробила ще крок. - Це я. Просто… інше тіло…
Брайан мовчав. А потім… повільно опустив клинок. Вони сіли прямо посеред поля бою, яке на мить ніби відступило від них, залишивши їм цей дивний і крихкий простір тиші.
- Навіть якщо це правда… - Тихо сказав Берлінґ, не дивлячись на неї. - То це все одно нічого не змінює.
Вона завмерла. Вітер пронісся між ними, підхоплюючи попіл.
- Брайан… - Тай подивилася на нього прямо. - Я не хочу з тобою битися.
Воїн теж підняв погляд, і в ньому вже не було колишнього холоду.
- Я теж… не хочу.  - Зізнався тихо.
Ці слова зависли в повітрі, несподівані й щирі. Дівчинка зробила ще один крок і тепер опинилася зовсім поруч.
- Ми можемо все змінити разом. - Швидко прошепотіла Тай, нахиляючись до нього. - Я стала сильнішою… я зможу перемогти його… але не одна… будь зі мною…
Її голос тремтів.
- Будь зі мною, Брайане…
Агент підняв очі й у них промайнуло щось… складне. Щось, що на мить нагадало їй того самого хлопця, якого вона колись кохала. Але це зникло так само швидко, як з’явилося.
- Ми не можемо бути разом, Вейн. - Рішуче мовив Брайан, і кожне слово різало.
- Чому… - Ледь чутно прошепотіла дівчинка.
- Бо я присягнув. - Відповів воїн, стискаючи руку в кулак. - У мене магчна клятва на життя. Якщо я зраджу імператора… Я помру.
Тиша між ними стала важкою і нестерпною.
Воячка подивилася на нього, і раптом… зрозуміла. Вона… не  найважливіша. Не настільки. Якби Тай дійсно була б для нього важлива… він би знайшов спосіб. Її груди стиснуло.
- Отже… - Її голос став тихішим. - Це все, що ти мені наразі скажеш?
Берлінґ мовчав. І це мовчання сказало більше за будь-які красиві слова. Щось у ній… обірвалося. Тепло зникло. Ніжність розсипалася, і на її місці піднялося інше, темне, гаряче й неконтрольоване. Її очі остаточно загорілися багряним.
- Тоді… - Тай повільно підвелася, і повітря навколо почало тремтіти від бурхливої сили. - Захищайся якнайкраще.
Він теж підвівся.
- Бо я більше не буду тебе шкодувати. - Закінчила вона, і в її голосі вже не було тієї маленької дівчинки. Лише щось… інше. Щось небезпечне і дуже, дуже самотнє. Десь глибоко, під шарами болю, спогадів і ще не згаслого кохання, щось надломилося остаточно. І саме в цю мить воячка почула його.