23 Розділ

   Імперська машина рухалася нерівною дорогою, що звивалася поміж випаленої землі, де ще зовсім недавно росли трави, а тепер залишилися лише чорні й покручені корені та клапті попелу. Вони час від часу здіймалися в повітря від подихів гарячого вітру. Металевий корпус глухо скрипів на кожному різкому повороті, і цей звук дивно перегукувався з напруженим мовчанням усередині. Йона Мальборн сиділа на задньому сидінні, притулившись плечем до холодної стінки машини, і мовчки дивилася вперед, хоча її погляд був спрямований не стільки на дорогу, скільки кудись значно  глибше. Біля неї сидів Седрік, стискаючи в руках автомат, а поруч із водієм Адам, який час від часу нервово озирався через плече.
- Тобі не здається, що тут занадто тихо? - Несподівано порушив мовчанку Седрік, і його голос прозвучав різкіше, ніж він, мабуть, хотів.
- Це поле бою. - Сухо відповів Адам. - Тут або кричать, або мовчать. Іноді друге гірше.
Йона ледь помітно усміхнулася під своєю маскою, хоча ніхто цього не побачив.
- Мовчання - це завжди щось гучне. - Зауважила вона. - Просто не всі вміють його слухати.
Машина різко підстрибнула на камені, і водій вилаявся крізь зуби, стискаючи кермо.
- Ми вже майже на позиції. - Нервово кинув він. - Ще трохи - і будемо біля укріплень.
Але щось у цьому “майже” прозвучало неправильно. Агентка відчула це першою. Жінка підвела голову, і її пальці мимоволі торкнулися краю маски.
- Зупини машину. - Наказала вона раптом.
- Що? - Не зрозумів водій.
- Зупини. Зараз же.
Але було вже пізно. Раптовий вибух розірвав тишу, і земля під колесами автомобіля здригнулася так, ніби її вирвали з корінням. Потужна хвиля вдарила знизу, підкидаючи транспорт угору, і на кілька коротких, страшних секунд усе змішалося: звук, світло, повітря й крик. Машина важко гепнулася назад, і , перекосившись, різко зупинилася. Двигун захрипів і заглох. Густий та задушливий, гарячий дим почав заповнювати салон.
- Засідка! - Закричав Седрік, намагаючись відкрити двері.
- Чорт… - Адам ударив кулаком по заклиненому замку. - Вони нас накрили!
Зовні вже було чутно крики й постріли. Метал корпусу дзвенів від ударів, а десь зовсім поруч щось загорілося, і полум’я почало жадібно облизувати борт техніки. Йона не рухалася кілька секунд.
Жінка просто сиділа і слухала. Слухала цей хаос, як музику, у якій кожна нота вже була знайома.
- Вихід заблокований. - Мовив Седрік, задихаючись. - Ми не встигнемо…
Його голос обірвався. Металевий корпус імперської машини здригнувся так різко, що здавалося ніби сама земля під нею на мить ніби втратила свою твердість. Повітря навколо стало густим, наче звареним із пилу, диму й гарячого металу. Крізь вузькі оглядові щілини всередину раз у раз вривалися спалахи червоного світла, що миготіло, мов серце якогось гігантського звіра, захованого серед хаосу бою. Седрік різко вхопився за край сидіння, коли автр знову здригнулося, і зціпив зуби так сильно, що на мить здалося - ще трохи, і вони тріснуть.

- Це не звичайний обстріл… - Процідив крізь зуби він, намагаючись розгледіти щось крізь тремтячі від жару вікна. - Це… це магія.
Адам, який сидів навпроти, витер рукавом спітніле чоло і нервово ковтнув.
- Це вона, так? - Його голос здався тихішим за шум за бортом, але в ньому прозвучав страх, який неможливо було сховати. - Це та дівчинка… про яку всі говорять…
Агентка мовчала. Вона сиділа трохи осторонь, а її постать була нерухомою й майже відокремленою від решти. На її обличчі, як завжди, міцно сиділа маска. Зазвичай прозора та айже невидима, але зараз навіть вона здавалася тьмянішою, наче сама боялася того, що відбувається зовні.
- Вогонь не підпускає нас. - Тихо сказала Йона, дивлячись вперед, хоча там не було нічого, окрім червоного сяйва. - Він не просто горить… він живе.
Машину знову трусонуло, тільки тепер уже сильніше. Ззовні почувся глухий удар, після якого метал загув низьким і тривожним звуком.
- Нас оточили. - Різко сказав Адам. - Якщо ми спробуємо прорватися - нас просто розплавить.
- А якщо залишимося тут, то задихнемося. - Додав Седрік, ковтаючи гаряче повітря.
Кілька секунд вони просто мовчали. Це була та тиша, яка не заспокоює, а лише сильніше стискає груди, змушуючи кожен вдих віддаватися болем.
- Треба щось робити. - Вирішив водій. - Ми не можемо просто… чекати.
Жінка повільно підняла голову. Її погляд, хоч і прихований маскою, спрямувався кудись крізь усе це, немов агентка намагалася побачити не поле бою, а саму суть того, що тут відбувається.
- Ми вже запізнилися з вибором. - Сказала вона тихо, але твердо. - Тепер залишилося лише вирішити… Як саме ми вийдемо звідси.
- Вийдемо? - Нервово усміхнувся Адам. - Ти бачиш хоч один вихід?
Йона не відповіла одразу, лише повільно провела пальцями по краю своєї маски. І цей жест здався на диво… людяним. Надто людяним для того, хто завжди ховався. Минуло кілька хвилин. А може, й більше. Час тут втрачав будь-який сенс, розчиняючись у жарі, страху і постійних ударах зовні. Седрік ходив по вузькому проходу туди-сюди, ніби від цього залежало їхнє життя. Адам сидів, втупившись у підлогу, і стискав руки так, що пальці побіліли. Йона ж залишалася нерухомою, хоча всередині неї щось змінювалося.
- Якщо… - Почав Седрік, але раптово замовк.
- Кажи. - Тихо сказала жінка.
- Якщо ми відкриємо двері і побіжимо разом… може, хоча б один із нас прорветься.
Адам різко підняв голову.
- Один? - Повторив він.
- Це краще, ніж ніхто. - Жорстко відповів побратим.
Агентка ледь помітно похитала головою.
- Ні.
- Чому ні?! - Не витримав Адам. Вона піднялася повільно й спокійно. І вперше за весь цей час у її русі з’явилася… рішучість.
- Тому що це не випадковий вогонь, — сказала Йона. - Він реагує. Він переслідує. Він… хоче.
Агент завмер.
- Що ти маєш на увазі?
Жінка зробила крок до дверей машини.
- Йому потрібна ціль.
Тиша впала між ними, і цього разу вона була іншою, густішою й страшнішою.
- Ні, - різко мовив Седрік. - Ні… навіть не думай.
Агентка обернулася до них. І хоч її обличчя було приховане, у її голосі вперше з’явилося щось… м’яке.
- Якщо я вийду першою, - сказала вона. - Вогонь піде за мною.
- Це ж самогубство. - Прошепотів Седрік.
- Це вибір. - Відповіла Йона.
- Ми не дозволимо тобі це зробити!
Жінка на мить заплющила очі.
- Ви й не повинні дозволяти. - Мовила агентка. - Але ви маєте вижити.
- Чому ти? - Голос Седріка Д'юса зламався. - Чому завжди хтось має… отак?
Йона мовчала кілька секунд. А потім... повільно підняла руку до обличчя. Її пальці торкнулися краю маски так обережно, ніби це була не просто річ, а щось значно більше. Щось, що тримало її разом. Щось, без чого вона боялася існувати. Ця річ була легкою і майже невагомою, але водночас здавалася важчою за все, що жінка коли-небудь носила. Скільки років вона була з нею…Скільки разів вона рятувала її… І скільки разів - ховала. Йона на секунду заплющила очі. Перед нею, мов спалах, з’явився новий образ: темна кімната, холодний голос і відвернутий погляд. «Ти огидна». Ці слова здавалися тихими, але вони врізалися в пам’ять глибше, ніж будь-який крик.
- Перед тим як піти… - Замислено сказала жінка. - Я хочу дещо зробити.
Побратими дивилися на неї, не розуміючи.
- Я… все своє життя ховалася. - Продовжила агентка. - І не тому, що хотіла здаватися сильнішою.
Йона зробила повільний та тремтячий вдих.
- А тому, що одного разу… мені сказали, що я огидна.
Тиша стала майже нестерпною.
- Це була моя мати. - Додала жінка. Адам опустив очі. Седрік стиснув кулаки.
- Вона залишила мене. - Її голос лунав тихо, але рівно. - І я повірила, що якщо навіть вона не змогла дивитися на мене… То тоді вже ніхто не зможе.
Її пальці ледь здригнулися.
- Тоді я знайшла цю маску. - Додала вона. - І з нею мені стало значно легше. Бо люди дивилися не на мене.
Жінка рвучко зняла її.
Світло від вогню ковзнуло по її справжньому обличчю. Перед ними відкрилася зовсім інша Йона. Не та холодна й стримана жінка з ідеальною поставою і прихованими емоціями, яку вони знали раніше, а хтось… світліший, живіший і справжній. Її шкіра виглядала неймовірно світлою і майже фарфоровою. Такою ніжною на вигляд, що здавалося, ніби до неї не можна торкатися, аби не порушити цю крихку досконалість. Вогонь, що бушував зовні, відбивався на її обличчі м’якими відблисками, підкреслюючи плавність рис. Він надавав їм теплого та майже золотавого відтінку. Темне й довге волосся спадало на плечі хвилями. Воно здавалося трохи розпатланим після бою, але саме в цій недосконалості було щось надзвичайно живе і красиве. Кілька пасм прилипли до щік, але вона навіть не спробувала їх відсунути, ніби це вже не мало жодного значення. Її губи - тонкі, з легким кораловим відтінком ледь тремтіли, але не від страху, а від напруження емоцій, які агентка більше не намагалася приховати. Вони стиснулися лише на мить, а потім повільно розімкнулися, утворюючи ледь помітну й тиху усмішку. Але найбільше вражали її вузькі, темно-карі очі.
Вони мали в собі щось глибоке і незбагненне, ніби в них відбивалися не тільки події цього дня, а й усе її життя. Самотність, біль, боротьба і водночас неймовірна й майже незламна доброта. Її погляд світився тим теплим світлом, яке зовсім не відповідало жорстокому світу навколо. У кутиках очей блищали сльози. Вони не котилися щоками і не падали вниз. Лише трималися там, як прозорі краплі, в яких застигли її страх, прощання і вибір. Йона не витирала їх і зовсім не соромилася. Жінка дозволила їм бути, так само як дозволила собі нарешті бути собою. Адам затамував подих.
- Ти… - Почав він, але не знайшов слів.
Седрік лише прошепотів:
- Ти прекрасна…
Йона ледь усміхнулася, і ця усмішка була найщирішою з усього, що вона коли-небудь показувала світу.
- Я хотіла… щоб перед смертю мене хтось побачив справжню.
Жінка обережно поклала маску на сидіння, неначе прощалася. А потім повернулася до дверей.
- Коли я вийду — не чекайте. - Сказала вона. - Просто їдьте.
- Йона… - Голос Седріка зірвався. Але агентка вже його не слухала. Її рука лягла на металеву ручку. Ззовні ревів живий та голодний вогонь. І Йона Мальборн… відкрила двері. Позаду неї почувся різкий звук - це Седрік схопився з місця.
- Ні, - його голос пролунав хрипко й зламано, ніби він сам не вірив у те, що зараз відбувається. - Ми ще щось придумаємо. Чуєш? Ще є час.
Адам мовчав, але його пальці так сильно стискали край сидіння, що кісточки аж побіліли. Жінка не обернулася одразу. Агентка дивилася на вогонь так, немов намагалася запам’ятати його. Кожен рух, кожен спалах і кожен відблиск.
- Часу більше немає. - Сказала із сумом, і її голос злегка затремтів. - Ви ж самі це бачите.
Йона все ж таки обернулася. І цей погляд… Він уже не був тим холодним, зібраним поглядом агента імперії. У ньому проглядалося щось зовсім інше - щось людське, тепле й навіть дитяче.
- Ви повинні виїхати. - Додала вона. - Інакше ми всі тут залишимось.
Седрік зробив крок до неї.
- А ти? - Прошепотів чоловік, і це слово прозвучало так тихо, що майже загубилося у тріску полум’я. Жінка ледь усміхнулася. Не глузливо, не холодно, а щиро й по-справжньому.
- Я вже зробила свій вибір.
На мить запала тиша. Тільки вогонь говорив замість них - голосно, люто, не залишаючи місця для сумнівів.

Агентка зробила ще один крок уперед, і жар одразу ж обпалив її шкіру, змусивши повітря навколо неї затремтіти. Але Йона Мальборн не зупинилася.
- Коли я поверну їхню увагу на себе… - Мовила, не обертаючись. - Їдьте. Не думайте. Не зупиняйтесь.
Седрік різко вдихнув.
- Йона...
- Це наказ. - Тихо перебила вона, і в її тоні вперше знову прозвучала та сама твердість, яку вони знали. Але тепер у ній не було холоду, лише світла рішучість. Жінка зробила ще один крок.
Полум’я вже торкалося її. Спершу обережно, ніби пробуючи, далі - жадібно. Її волосся підхопив гарячий вітер, тканина сукні затремтіла, і вогонь почав обвивати ноги, повзти вгору, залишаючи після себе сліпучі спалахи. Біль прийшов миттєво. Гострий і нестерпний, такий, що розриває тіло на частини. Але Йона не закричала. Лише різко вдихнула, і цей вдих перетворився на тихий, майже нечутний звук. Її очі на мить заплющилися, а потім знову відкрилися, і в них вже відбивався тільки вогонь.
- Ну ж бо… - Прошепотіла жінка, дивлячись прямо в це палаюче пекло. - Подивись на мене.
Полум’я рвонулося вперед. Наче почуло. Наче зрозуміло. Агентка зробила ще крок у самий центр цього виру. І тепер вона вже була не поруч із вогнем - вона постала всередині нього. Її силует на мить став чітким і майже нереально красивим у цьому палаючому світлі, а потім почав розчинятися й розмиватися, ніби саме повітря забирало її собі. Позаду почувся чийсь крик. Можливо, Седріка. Можливо, Адама. Але Йона вже не розрізняла. Жінка лише стояла там - серед вогню, серед болю і цього сліпучого кінця.  І вперше за все своє життя не ховалася, не тікала й не прикидалася кимось іншим. Вона була собою, і цього виявилося цілком достатньо.
- Ксаріє... - Прошепотіла агентка і її голос тихою луною прокотився по полю битви. Сльози покотилися по її щокам, падаючи вниз, у полум'я, але на жаль не в змозі його загасити. - Я нарешті стала ближчою до тебе.
Полум’я піднялося вище. Світло стало нестерпним, і за мить її вже не було видно. Лише вогонь. І тиша, яка залишилася після нього.