21 Розділ

    Таверна стояла на розі вузької та запиленої вулички, де каміння під ногами здавалося старим і витоптаним тисячами кроків місцевих людей. Над дверима скрипіла дерев'яна вивіска, на якій ледве читалися стерті літери: " "  Зсередини лився глухий гомін голосів, змішаний із запахом дешевого елю, диму і чогось прілого та майже гнилого, що осідало в легенях важким осадом. Тай зупинилася перед входом лише на мить, ніби прислухаючись не до звуків, а до власного внутрішнього голосу, який тепер уже не був повністю її. Щось темне й глибоке ворушилося всередині, підштовхуючи її вперед. Воно нашіптувало, що страх - це слабкість, а сила не питає дозволу. Дівчинка відчинила двері. Тепле та задушливе повітря накрило обличчя хвилею, і всі голоси на секунду стихли, немов сама її присутність порушила невидимий баланс цього місця. Люди повільно оберталися до неї, і в їхніх очах з’являлося щось більше, ніж просто цікавість. Дівчинка пройшла всередину, не озираючись. Її кроки були тихими, але впевненими, і кожен із них відлунював у дерев’яній підлозі так, ніби вона заявляла про себе всьому приміщенню. За стійкою стояв бармен - кремезний чоловік із втомленим обличчям і руками, що давно вже звикли до важкої роботи. Чоловік підняв на неї байдужий погляд. "Що тут робить мала дитина?" - Подумав він, втім, не став ставити зайвих запитань.
- Мені потрібна їжа. - Сказала Тай спокійно, а її голос був рівний і злегка холодний. - І випивка.
У цю мить її очі загорілися багряним вогником, і бармен ледве не виронив з рук бутилку від подиву. Потім власник таверни ще мовчав кілька секунд, намагаючись переконати себе, що йому це здалося, що перед ним просто дитина. Але він бачив достатньо в житті, щоб розуміти, коли перед ним стоїть щось інше.
- У тебе є гроші? - Нарешті обережно запитав чоловік, не зводячи з неї очей.
Тай повільно підійшла ближче. Дівчинка сперлася долонями на стійку і трохи нахилилася вперед, так, щоб світло лампи впало прямо на її руку. На ній яскравим кольором пульсувала і переливалася мітка. Цього виявилося достатньо, щоб повітря навколо ніби стало важчим. Власник таверни відступив на півкроку. Він вже чув про таких. Про тих, хто укладає угоди. Про тих, хто більше не належить собі.
- Думаєш, вони мені потрібні?
Її голос лунав тихо, але в ньому було щось таке, що змусило бармена відчути, як по спині пробіг холод.
- Я… не хочу проблем. - Пробурмотів чоловік.
- І правильно. - Ледь усміхнулася дитина.
Усмішка здалася йому вкрай дивною - надто спокійною для дитини і надто холодною для людини. Власник таверни кивнув, швидко відвернувся і почав щось наливати. Його руки трохи тремтіли, але він намагався це приховати.
- Три пляшки елю. - Промовив бармен, ставлячи їх перед нею. - І… можеш сісти там.
Чоловік кивнув у бік вікна. Тай взяла пляшки, і її пальці на мить затрималися на склі, ніби вона відчувала його холод крізь власну шкіру. Дівчинка пройшла до вказаного столу, і люди розступалися перед нею, навіть не усвідомлюючи цього. Ніхто не хотів опинитися поруч. Мала сіла. Повільно відкрила пляшку і зробила ковток. Смак виявився гірким та різким, але їй це сподобалося. Можливо, тому що це відволікало. А можливо - тому що тепер їй подобалися такі речі. Спочатку було доволі тихо. Але згодом люди почали повертати голови і придивлятися до маленької вівідувачки. В їхніх очах спершу було лише здивування - маленька дитина в такому місці та ще й п'є алкоголь. А далі їхні погляди почали спускатися нижче. До руки. Мітка ледь помітно пульсувала під шкірою, наче жива, і це було не просто світло. Це було відчуття, яке неможливо пояснити словами. Хтось відвернувся одразу. Хтось застиг. А хтось тихо прошепотів щось своєму сусідові.
- Ти бачиш?..
- Не дивись…
- Це ж…
- Тихо!
Шепіт розростався, наче тріщина по склу, але ніхто не наважувався говорити голосніше. Люди добре знали, що це таке і тому побоювалися її. Врешті погляд дівчинки ковзнув по залу, і вона помітила групу чоловіків за сусіднім столом, які грали в карти. Їхні рухи виглядали нервовими, сміх - напруженим, а погляди раз у раз ковзали в її бік. Тай трохи нахилила голову.

- Можна до вас? - Спитала вона.
Один із них нервово засміявся.
- Ти… серйозно?
- Абсолютно.
Дівчинка підсунула стілець і сіла, не чекаючи дозволу. Карти лягли на стіл. Гра почалася. Спершу вони намагалися жартувати, але напруга лише зростала, і з кожним раундом мала вигравала все більше. Тай не поспішала, не нервувала, її рухи були плавними і точними, а погляд уважним, ніби дівчинка бачила не тільки карти, а й самих людей наскрізь.
- Ти махлюєш. Нарешті буркнув перший чоловік.
Тай підняла на нього очі й вони на мить спалахнули червоним кольором.
- Думаєш?
Він одразу ж замовк, і після цього більше вже ніхто з нею не сперечався. Монети швидко переходили до малої, і звук їхнього падіння на стіл здавався гучнішим за будь-які слова. Години тягнулися повільно і водночас непомітно, але коли гра закінчилася, перед дівчинкою лежала вже ціла купка грошей. Вона зібрала їх, не поспішаючи, і підвелася.
- Гарна гра. - Сказала Тай тихо.
Ніхто їй не відповів. Відвідувачка повернулася до бармена.
- Мені потрібне місце для ночівлі.
Він навіть не намагався сперечатися.
- Горище… підійде?
- Цілком.
Власник таверни швидко кивнув і покликав когось із працівників, щоб їй показали дорогу. Сходи були вузькими і скрипучими. Кожен крок лунко відлунював у тиші, що панувала тут, нагорі. Горище ж виявилося темним, але не порожнім. Там стояло старе ліжко, вкритий пилом стіл і маленьке вікно, крізь яке пробивалося тьмяне світло місяця. Тай підійшла до нього та подивилася назовні. Місто жило своїм життям, але їй здавалося, що воно стало іншим і чужим. Вона повільно опустилася на ліжко, і лише тепер дозволила собі видихнути. Її рука ледь помітно тремтіла. Мітка продовжувала пульсувати.
- Тобі подобається це? - Прошепотів голос усередині. Дівчинка заплющила очі.
- Замовкни.
- Ти відчуваєш це. - Продовжував він, тихо і майже ніжно. - Силу. Свободу. Владу.
Тай стиснула кулаки.
- Це не я.
- Тепер ти.
Вона продовжувала лежати, дивлячись у темряву, і відчувала, як всередині неї щось змінюється, росте і вкорінюється. І вперше за довгий час дівчинка не знала, чи хоче це зупинити. За вікном поволі рухалися хмари, закриваючи і відкриваючи місяць, і світло ковзало по її обличчю, змінюючи його риси. Дитяче. І водночас - зовсім ні. Ніч огортала її, мов щільний туман, і разом із нею в голову приходило щось нове. Щось темне. І вже незворотне.