19 Розділ

    Темрява в камері більше не здавалася Тай ворожою або холодною. Вона стала слухняною і майже живою, немов чекала на кожен її рух, кожен подих або думку, що тепер народжувалася не лише в ній самій, а й у чомусь значно темнішому, що оселилося всередині неї. Дівчинка стояла посеред камери нерухомо й опустивши руки вздовж тіла. Тільки легке і майже непомітне тремтіння пальців видавало те, що всередині неї щось назавжди змінилося. Повітря навколо стало важким та густим, наче перед бурею. Навіть кам’яні стіни, здавалося, відступали, не наважуючись торкнутися цієї нової сили. Тай повільно підняла погляд на металеві ґрати. Вони були створені для того, щоб стримувати найнебезпечніших магів імперії, але тепер у її очах вони виглядали не як перешкода, а як щось крихке й тимчасове. Її губи ледь помітно здригнулися. Ув'язнена зробила крок вперед. Потім ще один. Кожен рух виглядав плавним, але в ньому відчувалася прихована напруга, як у хижака перед стрибком. Дівчинка простягнула руку. На мить її пальці зависли в повітрі, ніби вона все ще сумнівалася, чи варто торкатися. Але потім доторкнулася. Метал виявився холодним, шорстким та звичайним. І це здалося їй дивним. Настільки дивним, що майже смішним. Ув'язнена поволі стиснула пальці. Спочатку нічого не сталося. А тоді через кілька секунд пролунав тихий скрегіт. Спочатку ледь чутний, він швидко перетворився на глухий та напружений звук, що пройшов крізь камінь, немов попередження. Ґрати здригнулися. Її рука навіть не напружилася повністю, коли метал почав деформуватися під її пальцями. Тай тільки стиснула сильніше. І раптом… З різким і глухим тріском ґрати вирвалися з кам’яного обрамлення. Дівчинка відступила на півкроку, тримаючи в руці зігнуті металеві прути. Ще мить вона просто дивилася на них, ніби не до кінця усвідомлювала, що саме щойно зробила. Її серце билося швидко. Занадто швидко. І разом із ним щось пробивалося інше - темне, глибоке й нетерпляче.
- Біжи… - Прошепотів голос у її свідомості.
Цього разу він не прозвучав як пропозиція. Наразі це був наказ. Тай різко вдихнула і, не озираючись, кинулася вперед, переступаючи через зламані ґрати і вибігаючи в темний коридор в’язниці. Повітря тут виявилося значно холоднішим, насиченим запахом вогкості й каменю. Десь у глибині коридорів лунали приглушені кроки й віддалені голоси. Але тепер усе це здавалося далеким та нереальним. Ув'язнена бігла, і її кроки лунали тих, й маже нечутно, ніби сама тінь ковзала між стінами. І раптом…
- Стій! - Голос пролунав різко, розрізаючи тишу. Перед нею, з-за повороту, вийшов Міхаель Норріс. Він тримав руку на руків’ї меча, але не витягнув його одразу, ніби ще не до кінця вірив у те, що бачить. Його погляд ковзнув по зламаних ґратах, по темному відблиску в її очах, по ледь помітному знаку на її руці. І щось у ньому змінилося.
- Тай… - Сказав чоловік тихіше і майже обережно. - Що ти зробила?..
Вона на мить зупинилася. І ця мить була вкрай небезпечною. Бо в ній її свідомість ще трималася.
- Відійди… - Наказала дівчинка, і її голос прозвучав дивно, наче належав одразу двом.
Міхаель похитав головою.
- Я не можу.
Його рука стиснулася сильніше на мечі.
- Ти ж знаєш, що я не можу.
Він зробив крок вперед, і цього виявилося цілком достатньо. Щось всередині Тай різко спалахнуло. Темрява, гнів і біль. Вони злилися в одне ціле, утворивши щось дике й неконтрольоване, що вирвалося назовні раніше, ніж ув'язнена встигла це усвідомити. Світ ніби розірвався. Її тіло рухалося швидше, ніж думки. Тай навіть не пам’ятала, як опинилася поруч із ним. У її руці враз опинився загострений ніж. Чи був він у неї раніше, чи вона вирвала його в нього - вона не знала. І не встигла зрозуміти. Бо вже в наступну мить лезо увійшло в його тіло глибоко, раптово й невідворотно. Вартовий здригнувся. Його очі розширилися радше від шоку, аніж від болю. Він дивився на неї так, наче намагався щось сказати, але слова застрягли десь між подихами. Ув'язнена повільно відступила. Її рука тремтіла. Ніж випав додолу з глухим звуком. І тільки тоді час ніби повернувся. Кров текла повільно, густо просочуючи одяг, камінь і повітря. Дівчинка дивилася на це, не моргаючи. І раптом… До неї повернулася її свідомість. Це було різко й болюче.

- Ні… - Прошепотіла Тай, і її голос зламався.
Вона зробила крок назад. Потім ще один.
Її дихання стало уривчастим, а серце билося так голосно, що здавалося, його чують навіть стіни.
- Я… я не хотіла…
Але ці слова були порожні. Бо те, що сталося, вже не можна було змінити. Міхаель повільно осів на підлогу.
Його погляд згасав, і в ньому більше не проглядалося ані гніву, ані страху. Лише моторошна тиша. Ув'язнена стояла, не в змозі відвести очей. Щось всередині неї знову ворухнулося. Темрява. Вона не шкодувала, і це було найстрашніше. Дівчинка різко вдихнула, ніби намагаючись вирватися з цього стану, і, розвернувшись, кинулася бігти. Коридори змішувалися перед очима, перетворюючись на безкінечний лабіринт із каменю й тіней, але її ноги самі знаходили шлях. Тай бігла. Від себе. Від нього. Від того, що зробила. І нарешті попереду з'явився вихід. Холодне повітря вдарило в обличчя, різке й свіже, майже болюче після задушливої темряви. Перед нею розкинулися високі та суворі скелі. Вони здавалися такими вільними на фоні цієї похмурої вежі. Ув'язнена не зупинилася. Дівчинка тремтячими руками розгорнула планер. Тканина, натягнута на легкий каркас, тихо зашелестіла, ловлячи вітер. На мить вона завмерла на краю. Внизу панувала безодня. Попереду майоріла невідомість. Позаду розташувалася смерть. Тай зробила перший крок і впала вперед. Вітер одразу підхопив її, розгорнув крила планера і поніс над скелями, над темними ущелинами, над світом, що повільно розгортався перед нею.
Небо видалося глибоким, холодним та безмежним. І в ньому дівчинка відчула дещо дивне. Свободу. Але не ту, про яку мріяла, а іншу, темнішу й небезпечнішу. Мала летіла довго, дозволяючи вітру нести себе вперед, поки вдалині не з’явилися перші обриси гірського містечка. Станг-Конг.
Вузькі вулиці, кам’яні будинки, що немов виростали зі скель, і туман, який поволі огортав усе навколо, роблячи це місце схожим на сон або на пастку. Дівчинка стиснула кермо планера. Її погляд став твердим. І десь глибоко всередині, в темряві, щось тихо усміхалося.