18 Розділ

    Ранок у в’язниці в скелях почався повільно й важко, ніби саме повітря тут було змушене прокидатися зусиллям, долаючи нічну тишу, що ще не встигла розсіятися між кам’яними стінами. Світло проникало всередину вузькими щілинами, прорізаними у товщі скель. Воно не було теплим чи живим, а швидше блідим та приглушеним, немов хтось свідомо стримував його силу, не дозволяючи повністю освітити це місце. Тай прокинулася від знайомого звуку. Металевий скрегіт дверей і кроки вартових відбивалися луною від підлги й створювали відчуття, ніби їх набагато більше, ніж є насправді. Її тіло все ще боліло після вчорашнього побиття, а кожен рух віддавався тупим і тягучим болем. Він змушував стискати зуби, аби не видати жодного звуку. Дівчинка поврлі підвелася, обхопивши руками плечі. Востаннє спробувала зібрати себе докупи, і кілька секунд просто стояла, дивлячись у підлогу. Її думки розсипалися всередині, немов уламки розбитого скла. У глибині ж душі ще жевріла образа, змішана з гнівом, але тепер до цього додалося ще щось нове - холодна й важка втома, що огортала її, мов тінь.
- Виходь. - Коротко кинув вартовий, відчиняючи двері.
На її руках, як і раніше, холодно зблиснули браслети, що стримували магію. Тай відчула, як вони злегка стискають зап’ястя, ніби нагадуючи про свою присутність кожної миті. Вона мовчки рушила вперед, ступаючи босими ногами по холодному каменю, що здавався ще холоднішим у ранковій тиші. Їдальня зустріла її звичним шумом. Приглушені голоси, дзенькіт металевого посуду й важкий запах їжі змішувався з вогкістю і пилом. Тут не було радості чи розмов заради розмови, лише короткі фрази, злі погляди і тиша, що ховалася між словами. Дівчинка узяла свою порцію і, як завжди, сіла окремо, трохи осторонь від інших. Тай намагался не привертати зайвої уваги, але це виявилося неможливим. Вона відчула їхні погляди ще до того, як почула слова.
- Це вона. - Знову тихо прошепотів хтось неподалік, певно спеціально, щоб вона почула. - Та сама.
- І це її називають Вейн? - Інший голос пролунав насмішкувато, з ноткою презирства. - Дурна дитина.
- Це через неї ми тут. - Додав третій, і в його голосі проглядлалася гіркота, що переходила у злість. - Це через неї нас усіх чекає кінець.
Ув'язнена стиснула ложку трохи сильніше,  але все одно продовжила їсти, змушуючи себе не реагувати, не піднімати очей і не показувати, як сильно ці слова ранять. Дівчинка відчувала, як кожне з них лягає на душу так важно, немов камінь. Та водночас десь глибоко всередині неї почало розгоратися щось інше - тихе, але вперте.
- Вона слабка. - Сказав хтось уже голосніше. - Імператора їй не здолати.
- Ніколи.
- Це кінець.
Тай повільно вдихнула, намагаючись не дозволити емоціям вирватися назовні, але серце вже билося значно швидше, ніж зазвичай. У грудях з’явилося знайоме неприємнн відчуття. Те саме, що вона відчувала раніше, коли ще була Вейн. Ув'язнена не підняла голови й не відповіла. Але коли вона закінчила їсти, то мовчки підвелася, відставивши тарілку й намагаючись не дивитися у той бік, звідки долинали голоси. Тай вже зібралася повернутися до камери, коли шлях їй знову перегородили. Ейнар спокійно стояв просто перед нею, трохи нахиливши голову, і на його губах грала крива усмішка, яка більше нагадувала оскал, ніж щось людське. Його товариші розташувалися поруч, утворюючи навколо неї тісне коло, з якого не було легкого виходу.
- Куди це ти тск поспішаєш? - Його голос був насмішкуватим, однак в ньому відчувалася напруга, що ледь стримувалася. - Ми ще не закінчили.
Тай мовчки подивилася на нього, намагаючись не показати страху, хоча серце вже почало стискатися.
- Дай пройти. - Тихо попросила вона.
У відповідь Ейнар коротко і різко засміявся, ніби її слова здалися йому дуже кумедними.
- Чуєте? - Він обернувся до своїх. - Вона нам ще й наказує.
Його погляд раптом став жорстким.

- Доведеться, мабуть, нагадати тобі. Це через тебе, - сказав юнак тихіше, але значно небезпечніше. - Я тут.
І, не чекаючи відповіді, різко вдарив її по обличчю. Звук ляпаса розрізав повітря, і ув'язнена похитнулася, востаннє вчепившись пальцями у край столу. Біль виявився різким та гарячим, але ще сильніше було приниження, що накрило її хвилею.
- Думаєш, ти особлива? - Продовжив хлопець, нахиляючись ближче. - Думаєш, що ти героїня?
- Я нічого не думаю. - Прошепотіла Тай, намагаючись говорити рівно.
- Брешеш.
Його товариші підійшли ближче, і один із них штовхнув її в плече, змушуючи відступити назад.
- Скажи їй, Ейнаре. - Мовив інший. - Нагадаємо цій сволоті, хто вона така.
Юнак усміхнувся, але в цій усмішці не було жодного натяку на радість.
- Мене схопили. - Поволі промовив він, дивлячись їй просто в очі. - Бо моя магія здалася їм надто сильною. Вони подумали, що я це ти.
Хлопець зробив паузу, даючи словам осісти.
- Мене досі планують стратити.
Дівчинка відчула, як щось холодне проходить крізь неї, залишаючи після себе порожнечу.
- Я… - Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли каменем в горлі. - Мені дуже шеода...
- Тобі шкода? - Перебив її Ейнар різко. - І що мені це дає? Мене мають вбити найближчими днями!
Його рука знову піднялася, і цього разу він штовхнув її сильніше, ніж раніше.
- Через тебе, - повторив злісно. - На нас всіх чекає однакова доля.
Інші люди підхопили ці слова, і за кілька секунд усе перетворилося на хаос. Удари, поштовхи й грубі голоси змішувалися в один-єдиний глухий шум. Тай намагалася захищатися, піднімати руки, відступати, але вона знову виявилася занадто слабкою і надто малою для цього. Браслети не дозволяли навіть спробувати використати магію.
- Де ж твоя сила? - Глузував хтось. - Покажи!
- Ой, забув, - хихикнув інший. - Її в тебе забрали.
Вона впала на коліна, відчуваючи, як світ навколо починає хитатися, але все ж не дозволяла собі розплакатися, хоча очі вже пекли від сліз, що підступали. І раптом...
- Досить. - Голос пролунав різко й владно, перекриваючи інші. Це був вартовий Міхаель Норріс. Хтось із людей відступив, а хтось тихо вилаявся, але напруга не зникла. Вона лише змінила форму, зависнувши у повітрі.
- Ейнар, - продовжив чоловік. - Вийди вперед.
Юнак завмер, здивовано кліпнувши, проте все ж зробив крок.
- Тебе звільнено. - Коротко сказав той.
Тиша, що настала після цих слів, була майже нереальною.
- Що?.. - Ейнар наввть не одразу зрозумів.
- Наказ зверху. - Додав Міхаель. - Ти йдеш.
На обличчі ув'язненого спершу з’явилося здивування, потім — недовіра, а далі щось інше, більш складне, що Тай не змогла одразу розпізнати. Він кинув на неї короткий погляд. І в цьому погляді вже не було тієї сліпої люті. Лише тінь чогось незрозумілого, змішаного із залишками злості.
- Тобі пощастило. - Неголосно кинув юнак, але вже без колишньої впевненості. Потім його повели геть. Його товариші мовчали, не знаючи, що сказати, і повільно розійшлися, ніби нічого не сталося.
Тай залишилася стояти посеред їдальні, відчуваючи, як усе тіло тремтить, а в грудях накопичується щось важке, що не знаходить виходу. Мала не знала, чому його відпустили. Не знала, чи це добре. І не знала, що їй відчувати. Повільно, майже машинально, дівчинка підвелася і рушила назад до камери. Йшла крок за кроком так, наче кожен рух вимагав їй чималого зусилля. Коридори знову зустріли її холодом і тишею, але тепер ця тиша здавалася ще глибшою та ще більш гнітючою.
Коли двері за нею зачинилися, вона стрімко опустилася на підлогу, поклавши.
Всередині неї боролися почуття. Біль. Гнів. Самотність. І ще щось нове, ще не до кінця зрозуміле. Ув'язнена провела пальцями по холодному каменю, немов намагаючись знайти в ньому опору, і майже нечутно, прошепотіла:
- Я не здамся.
І хоча її голос був слабким, у ньому вже з’явилася та сама впертість, яка колись змусила Вейн піднятися проти всього світу. І яка, можливо, ще змінить усе.