17 Розділ

    Світ духів не мав ані початку, ані кінця, і навіть сама думка про час там розчинялася, немов туман, що не затримується ні на шкірі, ні в пам’яті. Він існував поза подихами людей, поза ударами їхніх сердець і поза словами, які вони звикли називати правдою. Там не було неба у звичному розумінні, проте над усім цим простягалася глибока та м’яка темрява, пронизана сріблястими нитками, що мерехтіли, наче далекі зорі. Посеред цієї тиші стояла маленька хатина. Вона була збудована не з дерева і не з каменю, а з чогось значно давнішого й тоншого - зі сплетених між собою ниток долі, що переливалися ледь помітним світлом. Її стіни дихали, мов жива істота, і час від часу тихо здригалися, коли якась із ниток у світі людей обривалася або ж раптово змінювала свій напрям. Всередині здавалося тепло, хоч жодного вогню не палало. Світло, що наповнювало простір, було м’яким і рівним, наче воно народжувалося просто з повітря. Стара жінка сиділа біля великого дерев’яного верстата, який виглядав настільки стародавнім, що здавався частиною самої реальності. Її пальці, тонкі й сухі, рухалися повільно, але впевнено. Вони переплітали між собою нитки, які бабуся діставала з клубків, що лежали поруч. Та це були не звичайні нитки. Кожна з них тремтіла, немов жива, і в кожній пульсувала історія чиєїсь душі. Павутина, з якої стара пряла, здавалася сріблясто-прозорою і злегка коливалася під впливрм найменшого дотику. Інколи губи жінки ледве ворушилися, ніби вона відповідала якимсь тихим голосам, які не міг почути ніхто інший.
- Обережніше… - Прошепотіла вона ледь чутно, проводячи нитку крізь інші. - Ти ще не готова обірватися…
Нитка в її руках затремтіла, але не порвалася, і бабуся ледь усміхнулася, ніби заспокоїла когось невидимого. По хатині розвішувалися вже готові візерунки. Поробки були складні майже гіпнотичні. Нитки в них перепліталися у безкінечні шляхи, що сходилися, розходилися, перетиналися і знову губилися одна в одній. Деякі з них світилися яскравіше за інші, а деякі вже виглядали майже згаслими. На підлозі, неподалік від неї, сидів хлопчик років десяти. Він був худорлявий, із світлим волоссям і надто серйозними для свого віку блакитними очима. Онук тримав у руках невеличкий клубок ниток і час від часу намагався розплутати його, але що більше  старався, то сильніше той заплутувався.
- Бабусю… - Нарешті озвався він, піднявши голову. Бабуся відповіла не одразу, продовжуючи свою роботу. Тільки через кілька хвилин її голос, тихий і глибокий, наповнив простір.
- Так, Стівене?
Хлопчик підвівся і підійшов ближче, обережно переступаючи між розвішаними полотнами, щоб не зачепити їх.
- Чому вони такі заплутані? - Запитав онук, показуючи на нитки у своїх руках. Жінка ледь усміхнулася, не відриваючи погляду від верстата.
- Бо люди заплутують їх самі. - Відповіла вона спокійно. - Кожен вибір, кожна думка, кожне слово… Усе залишає свій слід.
Стівен замислено глянув на клубок, а потім перевів погляд на стіни, де висіли складні візерунки.
- Але ж ти їх розплутуєш, правда?
- Інколи. - Тихо сказала бабуся. - А інколи… Тільки спостерігаю.
Хлопчик повільно підійшов до одного з полотен і зупинився перед ним. Його погляд зосередився на двох нитках, що перетиналися й відходили одна від одної, а потім знову дивним чином зближалися.
- А це що за нитки? - Поцікавився він, нахиляючи голову.
Жінка нарешті підвела очі й подивилася туди, куди дивився він.
Її погляд на мить затримався, і в ньому з’явилося щось невловиме, чи то пам’ять, чи то передчуття.
- Це складна історія. - Відповіла вона.
Стівен обернувся до неї, і в його очах спалахнула цікавість.
- Це вони? - Тихо запитав він. - Вейн… і Брайан?
Бабуся провела пальцями по нитках, і ті ледь помітно засвітилися.
- Ти завжди був уважним. - Мовила до онука нарешті.
Хлопчик зробив крок ближче.
- Вони будуть разом? - Спитав Стівен, і в його голосі прозвучало щире, дитяче бажання знати відповідь. Стара зітхнула, але в цьому зітханні не прозвучало втоми, а лише тиха й глибока мудрість.

- Світ людей і їхні долі - це заплутана штука. - Сказала вона повільно, ніби підбираючи слова. - Часом вони переплітаються так міцно, що здається, ніщо не зможе їх роз’єднати… А часом розходяться, навіть не встигнувши торкнутися одне одного по-справжньому.
Онук мовчав, уважно слухаючи.
- Певно, це і є доля. - Додала бабуся вже тихіше. Хлопчик знову подивився на нитки, і його брови злегка насупилися.
- Але ж ти знаєш, що буде. - Наполіг він. - Ти бачиш усе.
Жінка ледь похитала головою.
- Я бачу можливості. Але навіть вони можуть змінитися.
Стівен на мить замовк, а потім, ніби згадавши щось важливе, різко підняв голову.
- А Вейн… - Його голос став тихішим. - Вона зможе перемогти імператора?
У хатині запала глибока і важка тиша, наче навіть самі нитки завмерли, очікуючи відповіді. Стара повільно поклала руки на коліна і подивилася на нього.
- Я не можу сказати про це навіть тобі, синку. - Мовила вона. Онук опустив очі, але в них ще жевріла надія.
- Чому?
Жінка нахилилася трохи вперед, і в її нолосі з'явилася нова глибина.
- Чи впевнений ти, що саме імператор є справжнім злом? - Запитала бабуся. Онук здивовано підняв голову.
- А хіба ні?
Вона легко провела рукою по одному з полотен, і нитки в ньому здригнулися.
- Зло дуже часто буває оманливим. Воно ховається навіть там, де ми зовсім не очікуємо його побачити.
Стівен мовчав, намагаючись осмислити її слова, і його погляд знову повернувся до ниток, що перепліталися перед ним.
- Тоді… - Поволі почав він. - Як зрозуміти, де ж воно?
Стара ледь усміхнулася, але ця усмішка була сумною.
- Інколи... Ми розуміємо це лише тоді, коли вже надто пізно.
У цей момент одна з ниток на верстаті раптом різко натягнулася і засвітилася яскравіше за інші. Бабуся миттєво повернулася до роботи, а її пальці знову почали рухатися швидко й точно, вплітаючи новий візерунок у вже існуючий. Хлопчик стояв поруч, мовчки дивлячись на те, як нитки змінюють свій шлях. Вперше за довгий час у його очах з’явилося щось схоже на тривогу.
- Бабусю… - Прошепотів він.
Але вона вже не відповідала. Її погляд зосередився на нитках, що тремтіли у долонях, і в цій тиші здавалося, що навіть сам світ затамував подих, чекаючи, у який бік вони повернуть далі.