15 Розділ

    Кам’яні коридори в’язниці ще довго відлунювали кроками варти, коли важкі двері камер почали одна за одною відчинятися, випускаючи ув’язнених у вузький і приглушено освітлений прохід. Повітря тут було густим і ніби просоченим вогкістю та втомою. Навіть слабке світло ламп не могло розігнати ту непроглядну тінь, що жила у кожному кутку цього похмурого місця.
Тай вийшла разом з іншими, опустивши погляд. На її тонких зап’ястях холодно блищали металеві браслети, інкрустовані тьмяними кристалами, що пульсували слабким світлом. Вона відчувала їхню присутність постійно - як щось живе, що стискало її силу зсередини і не давало торкнутися тієї магії, яка колись текла в ній так вільно. Кожен її крок віддавався дивним відчуттям безсилля. Їдальня ж виявилася великою залою з довгими дерев’яними столами. На них стояли прості металеві миски. Тут не було ані тепла, ані затишку, лише холодна необхідність нагодувати тих, кого ще не встигли знищити. Дівчинка мовчки взяла свою порцію. Потім сіла осторонь, на край лави, де ніхто не поспішав зайняти місце поруч із нею. Вона їла повільно і майже машинально, не відчуваючи смаку їжі. Усе довкола було чужим та далеким, ніби вона дивилася на цей світ крізь товсте скло. Її пальці трохи тремтіли, але Тай намагалася цього не показувати. Ув'язнена лише стискала ложку трохи сильніше, ніж потрібно.
Спершу було доволі тихо. А потім…
почалися голоси. Вони лунали ледь чутно й розмито, та їхній зміст все одно був зрозумілий.
- Це вона… - Прозвучало з одного боку.
- Та сама… Вейн… - Тихіше додав інший голос.
- І це все?.. - Глузливо пирхнув хтось. - Я думав, вона хоча б виглядатиме небезпечніше.
Мала не піднімала голови. Але кожне слово доходило до неї надто чітко.
- Вона слабка. - Сказав якийсь чоловік уже впевненіше. - Подивіться на неї… навіть їсти нормально не може.
- І це та, що мала перемогти імператора? - Долинув сміх. - Не смішіть.
- Вона нас усіх підставила… - Тихо, але з гіркотою додала якась жінка. - Якби не вона, нас би тут не було.
Слова різали глибше за будь-який ніж. Дівчинка на мить заплющила очі.
Груди стиснуло, ніби щось важке опустилося їй прямо на серце, не даючи вдихнути на повну. Вона відчувала, як десь усередині підіймається хвиля - не сліз, ні… чогось іншого, більше темнішого й важчого. Тай стримала її, зусиллям волі змушуючи себе залишатися спокійною.
Вона не мала права зламатися. Не тут. Не зараз. Коли дівчинка закінчила, то підвелася повільно. Згодом рушила до визоду, намагаючись не дивитися ні на кого з тих, хто продовжував спостерігати за нею. Їй здавалося, що варто лише вийти з цієї зали, і цей шепіт залишиться позаду. Але Тай помилилася. Бо вже за кілька кроків дорогу їй перегородили. Перед нею постав сімнадцятирічний юнак, високий та худорлявий, з гострими рисами обличчя і поглядом, у якому було надто багато злості для такого віку. Його біляве волосся виглядало  скуйовдженим. Очі трохи почервоніли від довгого неспання ночами. А поруч із ним стояли ще двоє хлопців, мовчазних, але напружених. Він дивився на неї зверху вниз довго і неприємно.
- Ось і вона. - Нарешті сказав ув'язнений, і в його голосі прозвучала холодна насмішка. - Велика Вейн Аллен.
Вона зупинилася і відступила, не сказавши нічого.
- Чого мовчиш? - Юнак трохи нахилив голову, вдивляючись у її обличчя. - Чи ти тільки в легендах така смілива?
Його товариші тихо засміялися.
- Я не… - Почала дівчинка, проте договорити не встигла. Ляпас пролунав різко. Її голова сіпнулася вбік, і на мить світ перед очима розплився. Тай відчула, як щока запекла, але біль був не таким сильним, як несподіванка. Ув'язнений дивився на неї з тією ж холодною люттю.
- Я через тебе тут. - Сказав він тихіше, але від того стало тільки страшніше. - Розумієш?
Вона повільно повернула голову назад, дивлячись на нього.
- Мою магію визнали надто сильною. - Продовжив юнак. - Вони подумали, що я - це ти. Що Вейн переродилася в мені.

Його губи сіпнулися в кривій усмішці.
- І знаєш, що далі? - Ув'язнений нахилився ближче. - Мене чекає страта.
Дівчинка відчула, як щось холодне проходить по її спині.
- І не тільки мене. - Він кивнув на своїх товаришів. - Їх теж.
На мить запала важка й нестерпна тиша.
- Тож скажи мені… - Юнак знову випрямився. - Чому ти думаєш, що маєш право жити?
Тай не відповіла. Не змогла. І цього виявилося цілком достатньо. Його рука знову піднялася, але цього разу не для ляпаса. Удар був сильніший. Вона втратила рівновагу і впала на кам’яну підлогу, відчуваючи, як повітря вибивається з грудей.
- Давай, захищайся. - Глузливо кинув ув'язнений.
Дівчинка спробувала піднятися, але в ту ж мить відчула ще один поштовх. І ще. Вони оточили її. Удари сипалися один за одним, не надто сильні поодинці, але разом - просто нестерпні. Вона намагалася прикритися руками, інстинктивно шукаючи силу, яка завжди була поруч… проте браслети лише холодно стискали її зап’ястя, не даючи нічого. Ні іскри. Ні вогню. Ні захисту.
- Де твоя магія? - Сміявся хтось. - Покажи нам!
- Велика воїтелька. - Додав інший, і в його голосі було лише презирство.
Тай спробувала відштовхнути одного з них, але сили були нерівні. Ув'язнена була ще дитиною, і вони це чудово знали. Ніхто не втручався. Ніхто навіть не намагався їй допомогти. І це здавалося найгіршим, бо байдужість довкола була болючішою за будь-який удар. У якийсь момент їй вдалося вирватися, відштовхнувши одного з хлопців достатньо сильно, щоб отримати кілька секунд. І цього вистачило. Дівчинка піднялася і побігла, не озираючись, не думаючи, лише неслася вперед. Коридори знову поглинули її, холодні й темні, та цього разу вони здавалися майже порятунком. Мала дісталася до своєї камери і буквально впала всередину, притиснувшисьспиною до стіни і намагаючись перевести подих. Двері з гуркотом зачинилися.
Стало неймовірно тихо. Тай сиділа, обійнявши коліна, і дивилася в одну точку, не кліпаючи. Її щока ще горіла. Тіло боліло. Але найбільше боліло не це. Щось усередині неї тріснуло. Не повністю, однак достатньо, щоб вона це відчула. Гнів повільно підіймався з глибини, темний і важкий, змішуючись із образою, страхом і тією самою самотністю, яка тепер здавалася безмежною.
Колишня воїтелька залишилася одна. Справді одна. І чи не вперше за довгий час їй стало страшно за своє подальше життя. Знову.