14 Розділ

    Ліс ставав густішим із кожним кроком. Дерева тут росли ближче одне до одного, а їхні стовбури виглядали темнішими й старішими, ніби пам’ятали набагато більше, ніж звичайні ліси на окраїнах міст. Гілля перепліталося високо над головами, утворюючи щільний зелений склепінь, крізь який тонкими та розсіяними променями пробивалося сонячне світло. Воно падало на землю нерівними плямами. Далі ковзало по моху й корінню, створюючи таке дивне відчуття, наче цей ліс живе своїм власним, відокремленим життям.
Повітря було вологим і прохолодним. Його наповнював запах кори, сирої землі та чогось ще - ледве вловимого, але тривожного. Альянс рухався повільно. Ніхто не поспішав, проте ніхто й не відставав. Кожен крок був обережним,  а кожен погляд уважним. Вони давно навчилися не довіряти тиші, бо саме вона найчастіше приховувала небезпеку. Попереду йшов Алістер.
Його постать вирізнялася навіть серед інших - пряма, зібрана, трохи напружена, адже він постійно тримав у голові одразу кілька думок. Темний плащ чоловіка ледь торкався трави, а погляд ковзав між деревами, фіксуючи кожну деталь.
Позаду нього рухалися інші. Наомі Янг крокувала трохи осторонь, ближче до краю стежки. Її кроки лунали тихо й майже нечутно, однак в них відчувалася напруга, яку не можна було приховати. Її плечі були трохи напружені, а погляд зосереджений десь попереду, ніби вона вже бачила те, чого ще не було видно іншим. Поруч ішли Кліффорд Фостер та Сицилія Норріс, тихо перемовляючись між собою. Їхні голоси майже розчинялися у шумі листя, та навіть у цих коротких репліках відчувалася втома, яка накопичувалася з кожним днем. Нарешті Алістер зупинився. Решта теж завмерли, інстинктивно насторожившись. Він не обернувся одразу. Лише зробив глибокий вдих,  збираючись із думками, а потім поволі повернувся до них.
- Ми змінюємо маршрут. - Сказав командир спокійно, і його голос прозвучав твердіше, ніж зазвичай.
Кліффорд насупився.
- Знову? - Тихо запитав чоловік. - Ми ж тільки вчора...
- Це необхідно. - Перебив його капітан, не підвищуючи голосу, але й не залишаючи місця для заперечень. Сицилія перевела погляд з одного на іншого.
- Куди цього разу? - Обережно поцікавилася вона. Командир затримав погляд на Наомі. Лише на мить, але цього цілком вистачило.
- До селища перевертнів. - Мовив він.
Тиша впала раптово, як щось важке. Лучниця не здригнулася зовні. Проте її пальці, що до цього спокійно лежали вздовж стегна, трохи стиснулися.
- Ти серйозно? - Тихіше, ніж зазвичай, промовив Кліффорд.
- Так. - Коротко відповів Алістер.
- Але там… - Сицилія замовкла, не договоривши. Принцеса знала. Всі знали. Капітан зробив кілька кроків вперед, ближче до них.
- Ми отримали інформацію. - Почав говорити він, швидко підбираючи слова. - У тому районі помічено дивну активність. Не імперські патрулі… а щось інше.
Кліффорд Фостер схрестив руки на грудях.
- І ти думаєш, що це пов’язано з нами?
- Я думаю, що ми не можемо це ігнорувати. - Зауважив командир. Потім знову глянув на Наомі. - І це місце має значення.
Жінка мовчала. Її погляд був спрямований кудись повз них, у глиб лісу, ніби вона вже бачила іншу картину - не цю стежку, не ці дерева, а щось зовсім інше. Щось із минулого.
- Ти ж розумієш, що це означає для неї. - Сказав Кліффорд, киваючи в її бік. Алістер кивнув.
- Розумію.
- І все одно ведеш нас туди?
- Так.
Тиша знову затягнулася. Наомі глибоко вдихнула і нарешті заговорила.
- Коли йдемо? - Її голос здавався рівним, але в ньому з’явилася легка хрипота.
- Уже. - Відповів капітан.
Вона кивнула без заперечень і без зайвих слів. І це виявилося навіть гірше, ніж будь-яка реакція. Загін рушив далі. Ліс поступово змінювався, ставав темнішим і густішим. Тут уже майже не було пташиного співу, лише зрідка вчувався тріск гілки чи шурхіт у кущах, та навіть ці звуки часом здавалися чужими і неприродними. "Стріла" йшла мовчки. Її думки поверталися назад, туди, куди вона так довго не дозволяла собі дивитися. Будинок. Великий і світлий, але холодний. Наомі пам’ятала його не як дім, а як місце, де завжди була зайвою. Там її погляди зазвичай зустрічалися із байдужістю або зневагою. Там кожен день був схожий на попередній, наповнений мовчазними доріканнями і тихими насмішками.

- Вона знову тут. - Звучав чийсь голос у пам’яті.
- Чому її взагалі залишили?
- Подивись на неї…
Жінка пам’ятала ці слова. Вони не здавалися голосними, але від цього ставали тільки гострішими.
Потім Наомі втекла
Перед очима промайнули темні вулиці, холодні ночі й страх. Постійний та липкий страх, що не відпускав ні на мить.
А згодом з'явився ліс і  вовчиця-перевертень. Її теплі очі й руки, що не відштовхували. Голос, у якому вперше не звучала зневага.
- Ходімо зі мною, мала. - Ніби знову почула вона.
І дівчинка пішла до маленького селища, прихованого серед дерев. Там її прийняли не як тягар, не як чужу, а як свою. Жінка пам’ятала цей сміх, розмови, вогнища і тепло. Це відчуття, що вона нарешті… на своєму місці. А потім з'явився вогонь, крики, дим і біль. Все змішалося в один спогад, який "Стріла" намагалася забути, але він завжди повертався до неї. Наомі різко зупинилася. Перед нею відкрився новий простір. Ліс розступився, і там, попереду, з'явилося селище. А вірніше те, що від нього залишилося. Обвуглені стовбури, які колись були деревами. Порожні каркаси будівель. Земля, що досі здавалася темнішою, ніби ввібрала в себе вогонь і біль тих днів.
Вітер тихо проходив між руїнами, і в цьому шурхоті було щось моторошне, наче самі спогади шепотіли серед попелу. Ніхто не говорив. Навіть Кліффорд. Навіть Сицилія. Алістер зупинився поруч із Наомі.
— Ми не затримаємося надовго. - Тихо сказав він. Жінка не відповіла, лише зробила один крок вперед і провела пальцем по чорному дереву. Попіл легко обсипався під її дотиком.
- Я пам’ятаю це місце. - Прошепотіла "Стріла." Її голос ледь тремтів. - Десь тут була… наша хатина.
Вона заплющила очі й їй на мить здалося, що замість руїн перед нею знову стоїть той самий дім, живий, теплий і повний світла. Але коли Наомі знову відкрила очі залишився тільки один попіл та нестерпна тиша. Ще один крок. І ще. Здавалося, жінка йшла не по чорній землі, а по власному минулому, яке більше не можна було змінити. І тепер їй доведеться зустрітися з ним знову.