13 Розділ

   Кам’яні скелі здіймалися над морем, мов застиглі хвилі, які колись піднялися до неба і так і залишилися навіки в цьому стані - гострі, темні, обмиті вітрами та дощами. Десь унизу, далеко під ними, безперервно гуркотіла вода. Вона озбивалася об каміння, і цей звук проникав у саму глибину в’язниці, змішуючись із тишею коридорів і роблячи її ще важчою та ще більш нестерпною. В’язниця в скелях не виглядала схожою на звичайні підземелля. Вона була вирубана просто в камені, вузькими ходами і камерами. Стіни в ній зберігали холод навіть у найспекотніші дні. Тут не було справжнього світла, лише тьмяні смолоскипи, які кидали нерівні відблиски на сирі поверхні. Крізь вузькі отвори високо під стелею іноді просочувався блідий відтінок неба. У одній із таких камер пербувала Тай. Вона сиділа біля стіни, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками, наче намагаючись зігрітися. Однак холод тут був не лише в камені, а й у самому повітрі. Її темне волосся спадало на плечі, трохи сплутане після довгого шляху і всього, що сталося. В очах все ще жевріла напруга, яка не давала їй остаточно здатися. На зап’ястях лежали важкі кайдани, прикріплені до кільця в стіні. Вони не стискали занадто сильно, проте їхня вага відчувалася постійно, нагадуючи про те, де вона знаходиться і чому. Кроки в коридорі пролунали ще до того, як донька купців підняла голову. Повільні й впевнені, вони відлунювали від каменю і наближалися до її камери без поспіху. Здається, той, хто йшов, не боявся нікого і нічого тут. Ключ тихо клацнув у замку. Двері відчинилися. У прорізі з’явилася знайома постать. Міхаель Норріс. Він сперся плечем об кам’яний косяк, дивлячись на неї зверху вниз, і світло смолоскипа ковзнуло по його обличчю, підкреслюючи різкі риси. Чоловік мав трохи втомлений, але все ще живий погляд. На ньому була форма вартового імперії, акуратна і темна, з металевими вставками, що тихо поблискували при кожному русі. Норріс не поспішав говорити. Просто стояв, розглядаючи її, ніби намагався зрозуміти щось, що не лежало на поверхні. Дівчинка теж дивилася на нього довго й уважно.
- Я пам’ятаю тебе. - Сказала Тай нарешті. Її голос прозвучав тихо, але впевнено й без страху. Міхаель трохи підняв брову, проте нічого не відповів одразу.
- Ти був на засіданнях альянсу. - Продовжила вона, повільно підводячись на ноги настільки, наскільки дозволяли їй кайдани. - Ти був представником Меридіону. Ти стояв поруч із іншими, говорив про стратегію, про захист… про майбутнє.
Він усміхнувся.
- Значить, не брешуть. - Мовив чоловік, проходячи всередину камери і зачиняючи за собою двері. - Ти й справді вона.
Його голос звучав спокійно і навіть трохи легковажно. Однак в ньому все одно відчувалася настороженість, яку Норріс намагався приховати. Донька купців не відповіла на це. Її погляд залишався зосередженим.
- Чому? - Запитала дівчинка прямо. Міхаель зупинився.
- Що саме? - Перепитав, ніби не розуміючи.
- Чому ти пішов? - Уточнила вона, і в її тоні з’явилася твердість. - Чому ти покинув альянс?
Чоловік на мить відвернувся. Потім підійшов до вузького віконного отвору, крізь який пробивалася смужка світла. Подивився назовні, де десь далеко блищала вода.
- Люди змінюються. - Пояснив нарешті, знизавши плечима. - Світ змінюється. Іноді доводиться обирати… більш зручну сторону.
- Зручну? - Тихо повторила Тай.
Вона зробила крок вперед, і ланцюг тихо дзенькнув, нагадуючи про свою присутність.
- Це так ти називаєш зраду?
Норріс усміхнувся знову, але цього разу в його усмішці з’явилася тінь.
- Я називаю це виживанням. - Відповів він. Тай мовчала кілька секунд, просто дивлячись на нього.
- Через тебе Наомі втратила руку. - Сказала донька купців раптом.
Слова пролунали рівно й без крику, але в них була якась сила, що змусила повітря в камері стиснутися. Міхаель відповів не одразу. Його погляд на мить потемнів, але чоловік швидко відвів очі, немов це нічого не значило. 

- Війна. - Кинув коротко. - У ній усі щось втрачають.
- Це не відповідь. - Тихо зауважила дівчинка. Норріс знизав плечима.
- А я й не зобов’язаний тобі відповідати.
На мить між ними запала тиша. Глуха, напружена й наповнена звуком хвиль десь унизу. Потім Міхаель повернувся до неї. Погляд чоловіка став уважнішим.
- Знаєш, що мені справді цікаво? - Мовив він, трохи нахиливши голову. Тай не відповіла, але не відвела очей.
- Брайан Берлінґ. - Продовжив Норріс. - Сицилія розповідала, що між вами… був доволі цікавий зв’язок.
Міхаель усміхнувся трохи ширше.
- Це правда?
Донька купців завмерла на одну мить. Лише на одну.
- У минулому житті, - пояснила вона повільно й обережно підбираючи слова. - Я була закохана в нього.
Її голос залишався рівним, однак в ньому з’явилося щось ледь вловиме, щось, що не можна було приховати повністю.
- Була? - Перепитав чоловік. Він зробив крок ближче.
- А тепер?
Дівчинка відвела погляд.
- Тепер це вже не має значення. - Відповіла тихіше. - Він обрав сторону імперії.
Тай стиснула пальці.
- І цього достатньо.
Норріс тихо засміявся.
- Навіть якби він цього й не зробив. - Додав він, схрестивши руки на грудях. - Навряд чи він обрав би… - Міхаель кинув короткий погляд на неї. - Семирічну дитину.
Його сміх став гучнішим, легким і майже безтурботним.
Але ці слова вдарили глибше за будь-який крик. Донька купців нічого не сказала. Вона просто стояла, дивлячись у підлогу, і на мить її плечі трохи опустилися, ніби вага цих слів була занадто великою для її маленького тіла. Десь усередині щось стислося. Те, що минула арканістка не хотіла визнавати. Те, що дівчинка намагалася приховати навіть від самої себе. Бо правда була простою: вона все ще кохала його. І від цього ставало тільки болючіше. Але Тай не дозволила цьому вийти назовні. Донька купців підняла голову, і її погляд знову став твердим.
- Це нічого не змінює. - Мовила вона. Міхаель перестав сміятися і подивився на неї уважніше, наче вперше.
- Можливо. - Відповів чоловік вже тихіше. Він відвернувся, зробив кілька кроків до дверей та зупинився.
- Відпочивай. - Кинув Норріс через плече. - Тобі ще знадобляться сили.
Міхаель відчинив двері. Світло з коридору на мить впало на камеру, розрізавши темряву. Потім двері знову зачинилися. Кроки віддалилися, і дівчинка залишилася сама. Лише з холодом каменю, шумом хвиль і тими думками, від яких не можливо було втекти.