12 Розділ

    Палац імператора стояв на краю урвища. Здавалося, що навіть вітер тут рухається тихіше, ніж будь-де у світі, наче боячись порушити тишу, що належала не людям, а чомусь значно старшому й темнішому. Високі чорні стіни здіймалися вгору, гублячись у тумані, який повільно стікав зі скель і клубився біля підніжжя. Він огортав все довкола холодною вогкістю. Вікна виглядали вузькими, мов щілини і не випромінювали світла. Лише зрідка у глибині можна було помітити слабке мерехтіння, схоже на подих згасаючого вогню. Усередині палацу панувала ще глибша темрява. Коридори тягнулися нескінченно, їхні стіни були оздоблені стародавніми символами, які ледь помітно світилися фіолетовим світлом. Це сяйво не гріло й не заспокоювало - воно лише підкреслювало холод каменю і тишу, що здавалася живою. Кроки тут відлунювали дивно, ніби кожен звук поглинався простором, але водночас повертався спотвореним. У самому ж серці палацу знаходилася тронна зала. Вона здавалася величезною і майже порожньою, якщо не рахувати чорного трону, що стояв на підвищенні. Його форма була різкою та ламаною, наче його створювали не руками майстра, а самою магією, що не знала милосердя. Навколо панував напівморок, і лише кілька високих свічок із темного воску давали тремтливе світло. На троні сидів він. Темний Імператор. Його постать здавалася нерухомою і майже статичною, але в цій нерухомості відчувалася сила, що могла розірвати світ навпіл. Чорний плащ спадав важкими складками, а глибокий капюшон повністю приховував обличчя. Не було видно ні очей, ні рис, ні навіть тіні емоцій. Тільки порожнеча, яка дивилася у відповідь. У залі стояла тиша. Така глибока, що здавалося, ніби сам час тут сповільнюється, підкоряючись волі того, хто сидів на троні. І раптом пролунав звук. Тихий, але чіткий. Стук у двері. Він прозвучав так різко, немов порушив щось заборонене. На мить навіть повітря у залі стало густішим. Імператор не поворухнувся одразу. Лише через кілька секунд, коли звук уже розчинився у тиші, він повільно нахилив голову, ніби дослухаючись до чогось невидимого.
- Увійди. - Його голос звучав тихо, бо в ньому відчувалася сила, що не потребувала підвищення тону.
Двері відчинилися. До зали зайшов чоловік у темному вбранні, прикрашеному срібними знаками імперії. Його кроки були обережними, але не боязкими. Він знав, перед ким стоїть, і водночас розумів свою роль. Проте навіть він не зміг приховати легкого напруження у рухах, коли двері за ним повільно зачинилися.
Чоловік зупинився на достатній відстані від трону і схилив голову.
- Мій імператоре, - промовив, намагаючись, щоб голос звучав рівно. - Я прибув до вас із донесенням.
Тиша на секунду повернулася, ніби дозволяючи словам укоренитися у просторі.
- Говори. - Коротко відповів правитель.
Радник підняв погляд, але не настільки, щоб намагатися зазирнути під капюшон.
- Дівчинку… доставлено. - Мовив трохи повільніше, ніж планував. - За вашим наказом її перевезуть до в’язниці у скелях. Усе йде згідно з планом.
Імператор мовчав. Здавалося, він навіть не дихає, але повітря у залі поступово ставало важчим, ніби сама його присутність змінювала простір.
- Вона не чинила опору під час транспортування? — тихо запитав Темний Володар.
- Чинила. - Відповів чоловік. - Але її силу вдалося стримати. Наші маги застосували обмежувальні печатки. Вона… небезпечна.
На мить у залі знову запанувала тиша.
- Так, - холодно промовив правитель. - Я знаю.
У цих словах пролунало щось більше, ніж проста відповідь. Щось, що змусило дорадника мимоволі напружитися.
- Мій імператоре, - продовжив радник обережно. - Зараз на вулицях відбувається святкування перемоги. Усі чекають на ваш наказ щодо… неї.
Промайнув ледь помітний рух. Імператор повільно підвів руку, опираючись на підлокітник трону, і цей жест, хоч і був незначним, відчувався як щось вагоме й майже вирішальне.

- Ти маєш на увазі… страту? - Запитав він.
- Так, мій імператоре. - Пояснив чоловік, трохи тихіше. - Чи бажаєте ви провести її публічно?
І тоді сталося щось дивне. Темний Володар… усміхнувся.
Цього не було видно, але це відчувалося. У зміні тону, у ледь вловимій напрузі повітря, у тому, як тиша раптом стала іншою - гострішою і живішою.
- Ні, - мовив імператор спокійно. - Це було б надто… просто.
Дорадник мовчки чекав продовження.
- Я не стану страчувати її перед натовпом. - Повільно додав правитель. - Її історія не заслуговує на таку банальну розв’язку.
Його голос звучав майже задумливо, ніби він розглядав не ворога, а… щось значно цікавіше.
- Тоді що ви накажете? - Запитав посланець.
Темний Володар трохи нахилився вперед. Тінь капюшона зрушилася, але обличчя все одно залишалося прихованим.
- Я хочу побачити її. - Сказав рішуче. Ці слова пролунали тихо, та в них була така впевненість, що не залишалося жодного сумніву - це вже вирішено. - Віч-на-віч.
Радник на мить завмер, ніби намагаючись осмислити почуте.
- Ви… особисто? - Обережно перепитав він.
- Саме так. - Підтвердив імператор.
І знову з'явилася ця дивна, невидима усмішка.
- Є речі, які не можна доручити іншим.
Тиша знову накрила залу, але тепер вона вже не була спокійною. У ній відчувалося очікування, напруження, немов перед грозою.
- Тримайте її у в’язниці. - Додав правитель. - Нічого не робіть. Жодних допитів. Жодних покарань.
- Як накажете. - Швидко відповів чоловік.
- Я сам вирішу, коли настане час.
Сказане пролунало остаточно, як печать, що не підлягає зміні. Дорадник знову схилив голову.
- Це все, мій імператоре?
Темний Володар не відповів одразу. Він знову відкинувся на спинку трону, і його постать злилася з темрявою ще сильніше, ніби він розчинявся у ній.
- Іди. - Рвучко наказав радникові.
Посланець розвернувся і стрімко попрямував до виходу. Двері відчинилися, впустивши на мить холодний подих коридору, а потім так само тихо зачинилися за ним. Зала знову залишилася порожньою, лише імператор і тиша. Правитель сидів нерухомо, але десь у глибині цієї нерухомості вже визрівало щось нове. Щось, що не мало нічого спільного зі звичайною перемогою чи владою.
- Отже… ти повернулася. - Майже нечутно промовив він у темряву. Його голос розчинився у просторі, проте відлуння цих слів ніби зависло в повітрі. Десь далеко, за стінами палацу, вирувало святкування. Лунала музика, сміх і дзвін келихів. Імперія святкувала свою перемогу. А тут, у самому серці темряви, починалася зовсім інша історія. Тиша в тронній залі ще не встигла остаточно осісти після розмови, як Темний Володар рвучко підвів руку й торкнувся майже непомітної панелі, вмонтованої у підлокітник трону. Його рух був точним і звичним, наче він робив це вже безліч разів. І водночас у ньому відчувалася якась особлива зосередженість, ніби цей жест запускав щось значно більше, ніж просто механізм. Ледь чутний клац - і за його спиною щось ворухнулося. Темний гобелен, що досі здавався нерухомою частиною стіни, повільно розсунувся в боки, відкриваючи простір, який не можна було помітити з першого погляду. Тканина тихо ковзнула по каменю, оголюючи прихований прохід, за яким розгортався інший світ. Світ тиші, знань і стародавньої сили. Бібліотека. Вона виглядала величезною. Полиці тягнулися вгору на кілька рівнів і губиоися у напівтемряві, де світло вже не діставало до самих верхівок. Вузькі сходи та металеві містки з’єднували яруси й творювали складну мережу переходів, що здавалися лабіринтом, загубленим у часі. Кам’яні стіни були вкриті різьбленням, яке ледве проглядалося під шарами пилу і тіней. Але навіть крізь них відчувалася давність цього місця, його глибина і значення. Світло тут здавалося іншим. Не яскравим і не теплим, а приглушеним. Воно віддавало легким фіолетовим відтінком, що виходив від магічних кристалів, вмонтованих у стіни. Це сяйво не освітлювало простір повністю, а лише підкреслювало контури, залишаючи між ними глибокі тіні. І серед цього напівмороку стояли книги. Безліч книг. Вони заповнювали кожну полицю і кожен вільний простір. Кожна з них здавалася живою по-своєму. Одні були обтягнуті темною шкірою, потрісканою від часу. Інші мали металеві застібки або ланцюги, ніби їх намагалися втримати закритими. Деякі світилися слабким внутрішнім світлом, а деякі навпаки, здавалися поглинутими темрявою настільки, що їхні обриси ледве можна було розгледіти.